Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Ніколи б не могла подумати, що все зайде так далеко, — сказала Ліна.

Я потягнулася до коробки з десертами та схопила один з них.

— Вочевидь для нас все було занадто легко і скучно, тому доля вирішила розбавити нам будні, — іронічно промовила я та надкусила тістечко. — Знаєш, поряд з ним я забула за той договір. — задумано додала я.

— Ти просто дуже сильно закохалась, — промовила Ліна, і підбадьорливо усміхнулась.

— Можливо, — пробурмотіла я, та усміхнулась їй у відповідь.

Я продовжила жувати, але не насолоджувалась їжею як раніше. Чомусь вона зараз не приносила такого задоволення як колись. Або сконцентрована на чомусь іншому.

Я похитала головою, струсивши ці думки зі своєї голови. Так, це вдарило по мені, а Давида зачепило більше. Я навіть не знаю з чим він зараз має справу. Треба було залишитись з ним! Я ненавиділа свій характер за те, що не могла дати відсіч.

— Як думаєш, хто це зробив? — раптом запитала Ліна.

Я на мить замислилась. Про наш договір знали не так багато людей. Але ті, хто знали ніколи не підставили б, ні мене, ні Давида. Отже, це зробив хтось інший. Можливо, взагалі не з нашого оточення.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Але хтось,  кому було вигідно це зробити. Бути власником бізнесу не так й легко, — промовила я все ще жуючи. — Є багато друзів, то готуйся, що поміж них з’явиться ворог, який тільки мріє, щоб ти впав… і сильно.

— В нього багато ворогів?

— Я не питала. — я хитнула головою.

Ліна задумано потерла підборіддя, а потім опустила свій погляд на келих, який тримала в руці. Вона покрутила його в руці, а тоді відпила.

— Слухай, — почала Ліна дивним тоном, і я зрозуміла, що вона явно щось задумала. — А якщо ми самі знайдемо хто це зробив?

—Ти… — я зупинилася, бо побачила її рішуче налаштований погляд.

Я кліпнула, і глянула на неї.

— В тебе очевидно повинен бути план, якщо ти таке пропонуєш. — пробурмотіла я.

Дівчина підсунулась на дивані, схрещуючи ноги.

— Я думаю, ми маємо почати з сайту на якому розміщена стаття. — твердо сказала вона.

— І що це нам дасть? — запитала я, піднявши одну брову.

— Очевидно нам варто почати з того місця, де з’явилась ця інформація. В тебе є тут твій ноутбук?

— Звідки в тебе ці ідеї? — я була здивована її винахідливості.

— Ніби ти ніколи не дивилась шпигунських фільмів, — фиркнула вона.

— Я зараз принесу, — сказала я, піднімаючись з дивана.

Я швидко забігла до нашої з Давидом спальні. Взявши ноутбук, я  запхала його під паху та спустилася вниз. В ролі детектива я ніколи не почувалась більше, як зараз. Я поставила його біля нас на білий столик. Відкривши кришку на екрані висвітлив запуск.

— Чим ми зараз займатимемось. — пробурмотіла я, нахиливши голову вниз.

Я не вірила сама собі, що справді погодилась на це. Хоча можливо в цьому не має нічого поганого.

— Ми робитимемо дуже хороше діло, і хіба тобі не цікаво, хто це зробив?

— Давид й без нас цим зайнявся, і знайшов би. — пробурмотіла я.

— Хіба в нього й без цього не багато справ на фірмі? — різко запитала вона.

— Давай вже займемось справою. — втомлено сказала я.

Ліна посунула у свій бік ноутбук та стала щось набирати. Я підсунулась ближче до неї, спостерігаючи як вона шукає сайт, на якому розміщена та стаття.

— От! Це він! — вигукнула вона.

Вона прокрутила в кінець, де зазвичай пишуть її автора. Очима я пробігала по екрану, схоплюючи зміст. Мене в ній не зачепило. Тільки зазначалось, що фіктивна наречена — це працівниця фірми. А Давида висвітлили як не дуже чесного керівника, який зробив усе, щоб підписати договір з однією великою компанією. Хоч, я знаю, що це не так. Все почалося з його інтерв’ю, в якому брала участь його колишня, де на зло їй він сказав, що заручений. Але звичайно про це ніхто не знав та написав те, що було вигідно йому — автору статті, або замовнику, як варіант.

Я насупилась, коли побачила незнайоме мені прізвище та ім’я.

— І що ми робитимемо з цим? — я показала пальцем на екран ноутбука.

— Подзвонимо в їхній офіс, — сказала вона шукаючи свій телефон.

— Ох!.. — застогнала я. — Це справді треба робити?

— Нам потрібно зустрітись з тим Альбертом. — сказала вона скривившись, ніби від того що вона вимовила його ім’я в неї висипе язик.

Я закусила нижню губу та глянула кудись вбік доки вона перекидала все поки не знайшла свій мобільний.

— І що ми йому скажемо? — спитала я, а потім перекривилась імітуючи небезпечний вираз обличчя. — Це ви написали статтю? А для чого?

Ліна засміялась та штовхнула мене плечем.

— Не обов’язково створювати образ серійного вбивці. Ми просто з ним поговоримо, — сказала вона натискаючи на дзвінок.