Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Довгий кривий підйом невисокими сходами, далі ще один— у протилежний бік, знову тихий коридор — і перед дівчиною з’явилися шість ніш, завішаних портьєрами. В кожній ніші були двері, що вели до ложі, призначеної для чарівників.

Над нішами висіли мідяні таблички з номерами лож. Кіті, не зупиняючись, подалася до останньої. То була ложа з номером «7» — місце, де на неї мав чекати добродійник.

Портьєру перед нішею було міцно затягнуто. Кіті зупинилася, прислухалася, та нічого не почула. Пасмо волосся впало їй на обличчя. Кіті відкинула його назад і торкнула в кишені підвіску — на щастя. Потім рішуче відсунула портьєру і увійшла всередину.

Ложа порожнювала — там стояли тільки два позолочені крісла, повернені в бік сцени. Натягнута зліва завіска відгороджувала ложу від решти залу. Розчарована й збентежена, Кіті насупилася. Може, вона помилилася часом або номером ложі? Ні. Радше за все, добродійник просто злякався і не прийшов...

До поруччя одного з крісел було пришпилено папірець. Кіті взяла його — й відчула в повітрі легенький, майже примарний шум. Рука її мимоволі потяглася до кишені, аж раптом їй уперлося в шию щось холодне й гостре. Кіті заклякла.

Пролунав тихий і задумливий голос:

— Будь ласка, моя люба, в жодному разі не озирайтеся. Укол, який ви відчуваєте, — це вістря кинджала, змайстрованого в Римі для родини Борджіа. Цей кинджал не просто гострий — на відстані пальця від його кінчика є краплина отрути. Якщо ця отрута потрапить вам до рани, ви помрете впродовж тринадцяти секунд. Я нагадую вам про це лише задля того, щоб ми з вами додержувались щонайдрібніших правил... Будь ласка, не озираючись, візьміть це крісло і поверніть його до стіни. Ось так. А тепер сідайте. Я сяду у вас за спиною, й тоді ми поговоримо.

Кіті повернула крісло до стіни, потім обійшла його і незграбно сіла, відчуваючи й далі, як вістря коле їй шию. До неї долинули шелест одягу, рипіння шкіряних черевиків, тихе зітхання — незнайомець умощувався на своєму місці. Кіті мовчки дивилася на стіну.

Знову пролунав голос:

— От і гаразд. Тепер ми готові і, сподіваюся, можемо перейти до діла. Чи зрозуміло вам, що ці запобіжні заходи пов'язані з суворою необхідністю? Мені аж ніяк не хочеться завдати вам шкоди...

— Мені вам — так само, — байдуже відповіла Кіті. — Але ми теж удалися до запобіжного заходу.

— Якого? — недовірливо запитав голос.

— Біля театру на мене чекає товаришка. У неї з собою шкіряна торбинка. В торбинці ув’язнені шестеро дрібних демонів, занурених у вибуховий гель. Як на мене, зброя досить потужна: її вистачить, щоб підірвати всю цю будівлю. Ми нещодавно викрали цю торбинку зі складів Міністерства оборони. Я згадала про це, щоб ви зрозуміли: ми здатні до рішучих дій. А ще тому, що моя товаришка — якщо я не повернуся через п’ятнадцять хвилин, — вивільнить демонів і закине торбинку до театру.

Обличчя Кіті залишалося незворушним. Звичайно, все це була чистісінька вигадка.

Пролунав сміх:

— Що ж, люба моя, непогано. Якщо так, то нам треба поспішати. Як вам уже, звичайно, розповів пан Гопкінс, у мене безліч вільного часу й чимало знайомих серед чарівників. Я вряди-годи й сам бавлюся цим мистецтвом... Проте мене, як і вас, нудить від їхньої влади! — в голосі з'явилася гнівна нотка. — Через дрібне непорозуміння з грошима уряд позбавив мене всього майна та власності. Тепер я, що спав раніше на ташкентських шовках, — жебрак! Це просто нестерпно. Ніщо не принесе мені більшої насолоди, ніж видовище повалення чарівників! Ось чому я готовий допомогти вам.

Усе це було висловлено з неабияким піднесенням. З кожним наголосом вістря кинджала кололо Кіті шию. Дівчина облизала пересохлі губи:

— Пан Гопкінс казав, що ви маєте для нас цінні відомості.

— Так, маю. Ви повинні розуміти, що я не співчуваю простолюду, який ви захищаєте. Але ваша діяльність бентежить уряд, і це мене тішить... Отже, до діла. Гопкінс пояснив вам сенс моєї пропозиції?

Кіті обережно кивнула.

— Отже, завдяки своїм зв'язкам я отримав доступ до архівів Ґледстона і трохи простудіював їх. Розшифрувавши деякі коди, я з'ясував подробиці Чумного Закляття, яке охороняє Ґледстонові рештки.

— За його сили це досить немічний захист, — зауважила Кіті. — Якщо можна так сказати...

— Ви кмітлива й розумна дівчина, — схвально мовив голос. — Коли Ґледстон помирав, він був старий і кволий: тільки його й вистачило, що на таке простеньке закляття. Та, попри все, воно своє зробило: дотепер ніхто не наважився потривожити Ґледстонову могилу зі страху перед Чумним Закляттям. Та водночас обійти його можна, якщо вжити належних заходів. І я можу сказати вам, яких саме.

—Але чому ми повинні вірити вам? — поцікавилась Кіті. — Не розумію. Що вам з цього?

Голос ніби спокійно сприйняв її запитання.

— Якби я хотів знищити ваше товариство, — відповів він, — то ви опинилися б у кайданках відразу тільки-но відсунувши цю портьєру До того ж, як ви вже чули, я сам прагну до повалення влади чарівників. Хоча ви, зрозуміло, маєте рацію: мене тут цікавить дещо більше. Проглядаючи Ґледстонові архіви, я виявив списки цінностей, схованих у могилі. Там є речі, важливі як для вас, так і для мене.

Кіті засовалася в широкому позолоченому кріслі.

— Мені потрібні принаймні дві хвилини, щоб вийти з цієї будівлі, — зауважила вона. — Будьте певні, моя приятелька — особа вельми пунктуальна.

— Гаразд, я скажу коротше. Пан Гопкінс, гадаю, вже розповів вам про скарби цієї могили. Ви дістанете їх — і магічну зброю, і все інше. Мені вони не потрібні — я людина мирна. Проте я колекціоную всілякі цікавинки й хотів би мати Ґледстонів плащ, який лежить на його саркофазі. Жодної магічної сили він не має, тож вам з нього користі не буде. До речі, якщо його дубовий посох теж уцілів, я хотів би отримати і його. Магічна цінність цього посоха невелика — як я дізнався, Ґледстон облаштував його лише невеличким оберегом проти комах. Мені просто було б приємно бачити цю річ у своїй скромній колекції.

— Якщо ми роздобудемо інші скарби, — запевнила Кіті, — то охоче віддамо вам і плащ, і посох.

— От і чудово. Згода — на користь обом