Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 103
Перейти на сторінку:
кінця ланцюга. .. Мине ще зо дві години, і в нас уже буде готова дорога до Іншого Світу... Якщо, звичайно, вона знадобиться нам.

— Локвуде, — мовила я. — Як ти гадаєш, ми... впораємось?

У відповідь він просто подивився на мене. Ми закінчили свою роботу й покинули спальню Джесіки. Хвилі потойбічної енергії, що пульсувала всередині кола, відчувались тепер навіть на сходах.

***

Не знаю чому, але всім нам тоді закортіло добре повечеряти. Ні позабивані вікна, ні купи зброї та боєприпасів, ні потойбічний шум, що линув з другого поверху, — ніщо з цього не завадило нам, тож ми вирушили до кухні. Голлі взялася готувати салат, Локвуд смажив шинку, яєчню й сосиски, а ми з Кіпсом різали хліб. Швиденько попоївши, ми заходились чергувати на горищі, спостерігаючи за вулицею з вікна моєї спальні. Тоді по черзі прийняли душ (цього так само захотілось усім) і прибрали геть усе, що могло завадити під час сутички. Сонце майже заховалось за дахами будинків. Ми тинялись туди-сюди кімнатами й мовчали, занурившись у власні думки. Усе, що слід було зробити, ми вже зробили.

Відімкнувши кухонні двері й обережно проминувши Локвудову пастку на ґанку, я вийшла в садок. Цілий день я провела в будинку, тож мені вкрай було потрібно подихати свіжим повітрям. Садок був занедбаний: нам завжди бракувало часу підстригти газон, тож трава росла тут до самісіньких колін. На яблуні висіли достиглі, проте так і не зібрані яблука, а ті, що попадали самі, геть засипали землю. Я дивилась на будинки за муром садка, де люди зараз жили своїм власним життям.

— Дихаєш вечірнім повітрям, Люсі?

Я озирнулась. То був Локвуд. Зіскочивши з ґанку, він зараз прямував газоном до мене, його струнка висока постать темніла на тлі останніх сонячних променів. Здавалося, що сама ця постать от-от спалахне вогнем. Зненацька мені стало так сумно, що аж захотілось плакати. Мене огорнули всі мої давні страхи та побоювання.

— Привіт, — відповіла я, переборюючи себе. — Так, вийшла подихати свіжим повітрям.

Він лагідно й водночас серйозно поглянув на мене:

— Ти чимось засмучена?

— Ні, просто день випав важкий... — я відгорнула від очей пасмо волосся й сердито додала: — Що там викручуватись? Так, Локвуде, я боюся. Усе буде так, як ти казав минулого вечора, — вистава скінчиться.

— Не скінчиться. Все буде добре. Добре, Люсі. Повір мені.

— Я вірю... нібито...

Він усміхнувся:

— Я радий це чути.

— Я вірю в твій Талант, у твоє вміння керувати, — сказала я. — Мені здається, що все це тішить тебе. От тільки зрозуміти цього я не можу.

Він став поруч зі мною. Останні сонячні промінці осявали його обличчя. Саме таким, як зараз, Локвуд завжди уявлявся мені. Таким я його бачила подумки, засинаючи... Якби нас тепер помітив череп, ото нареготався б! Проте черепа, на щастя, тут не було.

— Ні, це не тішить мене, Люсі, — пояснив Локвуд. — Просто я відчуваю, що все йде як слід. Пам’ятаєш, як я тоді, на кладовищі, казав тобі, що все наше життя залежить від випадку? Відтепер я так не вважаю. Так, мої батьки померли, але тепер я знаю, що їх убили, знаю, хто це зробив і навіщо, й кому я можу помститись. Моя сестра також померла, але її Смертний Вогонь цієї ночі врятує наші життя. І нарешті — й це, може, найголовніше, — ми впритул підійшли до розгадки Проблеми. Ти сама чудово це знаєш. Іще трохи — і все це мине. Так, вистава скінчиться, але не для нас, а для Проблеми. Тож усе буде добре, Люсі, — він торкнувся моєї руки. — Ось побачиш.

— Сподіваюсь, що так і буде, — відповіла я.

— Гаразд. Я, власне, прийшов сюди не задля цього, — Локвуд пошукав у кишені пальта й дістав маленьку чотирикутну коробочку, дуже потерту й пожмакану. — Я хотів показати тобі оце. Знайшов у комоді, в спальні Джесіки. Не бійся, це не Джерело.

— Якби то було Джерело, — відказала я, — ми б уже кинули його до кола.

Взявши в Локвуда коробочку, я відкинула потерте вічко. В останньому промінні сонця щось замерехтіло — яскраво-синє й таке прозоре, що я мимоволі зойкнула. Коробочка зсередини була викладена тоненьким папером, на якому лежав золотий ланцюжок із підвіскою — блискучим синім каменем, овальним і гладеньким. Камінь був надзвичайно гарний. Я обережно взяла його й ніби зазирнула в глибоку, свіжу, чисту воду.

— Що це, Локвуде? — запитала я. — Я ніколи ще не бачила такої краси!

— Це сапфір. Тато купив його десь на Сході і зробив з нього прикрасу для моєї мами. Це була її улюблена оздоба. Так принаймні розповідала мені сестра. А потім я забув про неї — аж донині...

— То цієї підвіски не було на твоїй мамі, коли її...

— Ні, вона не носила її щодня, надягала лише в урочистих випадках. Мама надто дорожила цією прикрасою. Тато подарував їй цей камінь невдовзі після їхнього знайомства. Він став символом їхнього вічного кохання.

Я повернула сапфір так, щоб на нього ще раз упало світло, а тоді акуратно поклала підвіску до коробочки й простягла Локвудові.

— Нічим іншим він і не міг стати, — сказала я.

— Так. Але... Чуєш, Люсі... — він кахикнув. — Я хотів запитати в тебе...

Від кухонного ґанку долинув пронизливий свист. Обернувшись, ми побачили, що на нас дивиться Кіпс.

— Сподіваюсь, я не дуже завадив вам? — сказав він. — Просто хотів повідомити, що до нас завітали люди Вінкмена!

19

Квіл мав рацію. Біля крамниці Арифа щось відбувалося. Перед самісіньким закриттям з неї вийшли двоє чолов’яг, перейшли Портленд-Роу і вмостились у затінку на низенькій кам’яній огорожі. Присадкуваті, мовчазні, вони майже не вирізнялись у вечірній темряві, їх виказували тільки вогники цигарок. А ще вони раз по раз поглядали вздовж дороги в бік нашого будинку. Так вони сиділи, аж поки увімкнулись захисні ліхтарі, а всі наші сусіди порозходились по домівках. На вікнах опустилися штори, вулиця спорожніла. Проте червоні цяточки цигарок мерехтіли й далі.

Ці двоє сиділи тут, щоб простежити, чи не вийде хто-небудь із нас надвір. Вони й не знали, що таким чином тікати ми не збирались.

Останню коротку нараду Локвуд провів у вітальні. Як і в

1 ... 65 66 67 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"