Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Ви всі знаєте, що може відбутись цього вечора, — сказав він. — Певної миті між цією хвилиною й світанком так собі... е-е... погані люди спробують удертися до цього будинку. Цього ми їм не дозволимо. Це будинок № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут ми завжди були в безпеці.

Джордж поволі підняв свою поранену руку:

— Крім отого випадку з Ферфексовим найманцем.

— Так-так, твоя правда.

— А ще тоді, коли тут вирвався на волю привид Енні Вард, — нагадала я.

— І череп теж не раз завдавав нам прикрощів, — додала Голлі.

Джордж кивнув:

— Щиро кажучи, цей будинок завжди був смертельною пасткою.

Локвуд стис зуби:

— Так, але він був тільки моєю смертельною пасткою. І вони сюди не влізуть! Тут нас аж п’ятеро! До того ж тільки нам відомі два справді вразливі місця в нашій обороні: задня частина підвалу й кухня. Джордж поранений, тому він залишиться нагорі із запасом зброї на сходовому майданчику. Саме туди відступатимемо й ми, якщо іншого виходу не буде. Наша остання надія — кімната Джесіки. Люсі й Голлі! Я хочу, щоб ви залишались на кухні. Ми з Квілом будемо в підвалі. Прислухаємось одне до одного: якщо хтось потрапить у халепу, він повинен свиснути. Інші, якщо зможуть, прийдуть йому на допомогу, — він усміхнувся й додав: — А тепер усі по місцях. Успіхів!

* * *

Перш ніж вирушити до кухні, я мала завершити ще одну справу. Череп у склянці сьогодні не раз намагався заговорити зі мною, проте мені було не до балачок, і я не торкалась важеля. Я не знала, чи йому просто кортіло наговорити мені образ, чи він хотів поділитися зі мною своїми надприродними спостереженнями, — саме зараз і настала пора з’ясувати це. Коли Голлі подалася на кухню, я вийшла зі склянкою до передпокою й крутнула важіль.

— Ну, чого тобі?

— Нарешті! Правильно. Зараз саме вчасно. Я бачу в тебе на поясі молоток. Один швидкий удар — і я на волі. Обіцяю, що Кабінса я не займатиму.

— От і молодець. Тільки я скажу тобі: «ні».

— Правду кажучи, Кабінс і так ледве дихає. А от Кіпс... Тільки це вже інша історія. За ним ніхто не сумуватиме.

— Я все одно тебе не випущу. Ми про це вже говорили.

Примарне обличчя сердито позирнуло на мене:

— Шкода. Ти єдина, хто міг би це зробити. Тільки через дві-три години буде вже запізно. Ти помреш, а я застрягну тут ще на кілька десятиліть.

— Це не обходить мене. Якщо це все, я піду на свій пост.

— О, як шляхетно! Ваш керівник повинен дуже пишатись вами! — обличчя примружило очі, і в склянці запінилася зелена каламуть. — Хіба тобі незрозуміло, що я можу допомогти вам у битві? Повбивати своїм дотиком усіх Вінкменових бандюг? А може, навіть урятувати життя твоєму любому Локвудові..

Спокуса була велика, й тому я ще дужче розлютилась:

— Забудь про це. Такого не станеться.

— Авжеж, не станеться, якщо ти не випустиш мене... Бідолаха Ентоні! Що там було написано на отих папірцях від механічної ворожки? Я тоді погано розгледів їх...

Я підхопила склянку й подалася до кухні:

— Про це ти ніколи не дізнаєшся. А тепер замовкни.

— Ось що я скажу тобі — провадив череп. — Залиш мене тут, на столі Може, мою склянку розтрощить випадкова куля. А ще краще, коли її розвалить, падаючи, твій труп. Я дуже хочу сподіватись на це...

— Ти замовкнеш нарешті чи ні?!

Його штучки вже в’їлись мені в печінки. Я відкрила один із буфетів, засунула туди склянку й ляснула дверцятами прямісінько перед виряченими очима привида. Вже наступної миті я викинула всі ці дурниці з голови й подалася перевіряти зброю.

* * *

Час минав. Ми з Голлі сиділи в кухні на підлозі, притулившися спинами до шафи й тримаючи напоготові рапіри. Ліхтар ми поставили під стіл: його червоне світло, що пробивалось між ніжками приставлених до стола стільців, нагадувало вогнище в лісі. Усі речі зі столів були прибрані, всі вікна—забиті дошками, в яких Квіл просвердлив по кілька отворів, щоб можна було визирнути в садок. Щоправда, розгледіти крізь ці отвори можна було хіба яблуню, мур та вогні сусідніх будинків. Ніч тривала. По-звичному тихо шумів холодильник. Із-за дверцят буфета, куди я засунула склянку з черепом, видніло слабке проміння: привид, напевно, ще й досі не міг заспокоїтись.

— Кран тече, — промовила нарешті Голлі. — Треба полагодити.

— Еге ж, треба. Не знаю, чому Локвуд досі не викликав слюсаря.

— Наступного тижня викличемо, Люсі. Неодмінно.

— Так, Голлі. Викличемо.

Голлі закинула назад голову, притулилась потилицею до шафи і втупилась очима в стелю. Довге волосся спадало їй на плечі, ноги вона витягла перед собою, а руки згорнула на колінах. Як і завжди, вона залишалась зосередженою й незворушною, хоч і скидалась чимось на маленьке дівча.

— У тебе все гаразд? — запитала я.

— Так, звичайно.

— Як ти гадаєш, усе буде добре? Прорвемось?

Голлі усміхнулась і поглянула на мене:

— А ти як гадаєш?

— У нас завжди все було добре.

Не чекаючи на відповідь, я підхопилась, нахилилась над мийкою і визирнула в найближчий отвір. Д ля цього слід було притулитись до дошки щокою, проте навіть тоді мало що можна було розгледіти до ладу. Ось на яблуні в кінці садка ворухнулося гілля... Я придивилась уважніше. Ні, це просто вітер.

— Усе чисто, — сказала я.

— Їх може не бути тут ще кілька годин, — Голлі підійшла до мене.

— Голлі, — мовила я, — коли ти вперше з’явилась у нас в агенції, я... не дуже по-дружньому зустріла тебе. Я знаю, що мала поводитись із тобою приязніше...

— Нічого, не переймайся. Ми вже говорили про це, — Голлі відгорнула волосся з лиця. — Я теж розумію, що мій прихід... засмутив тебе. Тим паче такий несподіваний.

— Так, трохи засмутив, але...