Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 103
Перейти на сторінку:
class="p">— Ще раз кажу тобі — не переймайся, — вона усміхнулась мені. — Хоч як це тобі дивно, але Локвуд — не мій ідеал.

Я так збентежилась, що не можу сказати, що тоді коїлось із моїм обличчям. Навіть у червоному світлі ліхтаря було видно, як я зашарілась. Голлі пирхнула й відійшла до дальшого краю вікна, де крізь отвір було видно садок під іншим кутом.

— Заспокойся, Люсі, — сказала вона. — Я розумію, що Локвуд тобі небайдужий. Тому й кажу тобі, що мій герой — не він.

— Боже милий! А хто ж тоді? Джордж?

Голлі знову засміялась, блиснувши на мене скоса очима, й відповіла:

— Гаразд, відкрию тобі свою таємницю. Ти повинна знати, що в світі трапляються найрізноманітніші варіанти... — вона зненацька замовкла, напружилась і прошепотіла: — Увага! Ми тут уже не самі.

Я притулилась лицем до найближчого отвору. У садку справді хтось був — через мур лізли розмиті темні постаті. Ось вони зіскочили на землю і попрямували повз яблуню до будинку, поступово розгортаючись у лінію.

Я тупнула ногою, подаючи сигнал друзям у підвалі. Тієї самої миті хтось із них — напевно, Локвуд, — коротко гукнув знизу. Ми з Голлі відійшли від вікон, ближче до столу, й, ставши пліч-о-пліч і дивлячись у різні боки, витягли рапіри й міцно взялися за руки.

Було дуже тихо.

І саме ця тиша була найгірша з усього. Серед такої тиші страшно навіть дихати. Я втупилась у кухонні двері, що вели в садок. Інші, внутрішні, двері були прочинені навстіж, і за ними було видно червонясте світло ліхтаря, що мерехтів у передпокої. У всьому будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу не було чути ані звуку. Я відчувала, як рука Голлі в моїй руці вкривається потом.

З кухонного ґанку долинули чиїсь кроки. У Голлі з горлянки вилетів тихенький зойк.

Унизу, в підвалі, гучно брязнуло скло. Я поглянула на Голлі, щоб зрозуміти, чи чула вона це все...

І цієї ж миті кімнату струснув шалений гуркіт. Крізь щілини між дошками, якими було забито двері в садок, я помітила сліпучо-білий спалах. Аж тут полум’я магнієвого вибуху згасло — спрацювала поставлена Локвудом пастка. Об кухонні двері зовні щось гупнуло, і якийсь чоловічий голос люто завив.

— Люсі! — щосили вчепилась у мою руку Голлі.

— Не бійся, — відповіла я. — Усе гаразд. Може, це злякає їх.

Проте пастка їх не злякала. Знову брязнуло скло — розбилось вікно, що виходило в садок, яке зсередини було забите дошками.

— Охороняй двері, Голлі! — наказала я, перейшла до цього вікна й штрикнула рапірою в найближчий отвір. Із-за вікна долинув болісний вереск, а потім хруснуло галуззя — той, кого дістав мій клинок, упав у кущі, які росли біля ґанку.

З підвалу долинув гучний нервовий свист — Локвуд кликав на допомогу. Ми з Голлі перезирнулись, і вона сказала:

— Іди. Я стримаю їх тут.

— Я ненадовго... — обізвалась я, вже тупотячи крученими сходами вниз і відчуваючи, як із кожною сходинкою падає температура. Мою шкіру ніби кололо голками, зуби цокотіли від несподіваного холоду. Біля моїх чобіт снувався зелений серпанок.

Примарний туман...

З-за лівої арки, з дальнього кінця будинку, я відчувала хвилі потойбічної енергії, чула брязкіт заліза й вереск, який не міг бути голосом живої істоти. Майнувши туди, я побачила Локвуда й Кіпса, які люто бились із величезною світлою постаттю. Постать була широка й розпливчаста. Вгорі в неї виднів якийсь виступ, що міг би правити за голову, а нижче — похилі плечі з довгастими виростами-руками. Все інше являло собою розмиту осяйну масу. Постать ширяла в повітрі над самісінькою підлогою й мерехтіла, наближаючись на нас. Коли Локвуд прохромив її рапірою, з постаті бризнула плазма, після чого рана вмить затяглась.

— Привіт, Люсі, — озирнувся до мене Локвуд, і його нарочито спокійний голос мені аж ніяк не сподобався. — Дякую, що прийшла. Тут, як бачиш, до нас завітав Безногий. Вони пробили діру в дверях і крізь неї закинули Джерело. Воно закотилось кудись до пральні. Можеш піти пошукати? У нас із Квілом зайняті руки.

— Підсмажте його магнієм, — порадила я й побокувала так, щоб проскочити повз привида. Кожен знає: до Безногого краще не підходити, щоб він не засмоктав тебе.

— Треба буде — підсмажимо. Просто я не хочу, щоб тут, у кімнаті, все залило плазмою. Тож пошукай там, гаразд? Це Джерело, напевно, десь поблизу, біля дверей.

Я дочекалась потрібного моменту й помчала до пральні. Мене аж обпекло холодом, а наступної миті я вже була на місці, біля задньої стіни підвалу. Тут громадилися дерев’яні тріски — частину наших укріплень було вже зруйновано. Крізь щілини було видно темні постаті, що намагались продертись усередину.

Я жбурнула каністру, щоб угамувати їх. Сріблясте світло залило підлогу, осяяло купу трісок, сміття, стару шкарпетку й пару леґінсів, що залишились тут після останнього прання. Нічого подібного до Джерела я не розгледіла. Наді мною снувався білий димок. На нашій барикаді танцювали язички полум’я. Хтось із нападників уже оговтався й тепер шалено цюкав сокирою.

— Ну, що там у тебе, Люсі? — зараз Локвудів голос уже був не такий спокійний. Безногий моторошно булькотів, а Кіпс зі страху зойкав.

Я не відповіла нічого. Увімкнувши ліхтарик, я взяла його в зуби, розстебнула кишеньку на робочому поясі й намацала там згорнуту срібну сітку. Так, сітка була напохваті, але де ж це кляте Джерело?! Та ще й ця сокира цюкає й цюкає в двері! Я стала навколішки й витягла шию, щоб зазирнути в щілину між стіною та пральною машиною. Побачила там якісь нитки, ґудзики...

Нарешті! Ось він, заокруглений шматочок кістки — уламок шийного хребця, визирає з-під машини. Поки я діставала його, тріснули останні дошки нашої барикади. В повітрі ще курився димок від магнію, а крізь щілину, пробиту в дверях, уже ліз присадкуватий кремезний чолов’яга. Еге ж, давненько я не бачила Джуліуса Вінкмена! Востаннє це було того дня, коли він у новенькому синьому костюмі слухав свій вирок у суді. Сьогодні він завітав до нас у чорному вбранні й тримав у руці шмат металевої рури, а я тим часом лежала на підлозі, засунувши руку під пральну машину. Так, часи змінились... Ми відразу впізнали одне одного.

В’язниця не зробила Вінкмена кволішим. Його вузлуваті руки й досі могли посперечатись із корабельними линвами, а груди й шия

1 ... 67 68 69 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"