Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Її подруга, місис Редмонд, була доброю мирною дамою сорока п’яти років. За інших обставин ця не дуже багата й не дуже розумна жінка навряд чи знала би, що сказати такій світській людині, як Джонатан Стрейндж, але на щастя, його батько помер, давши їм тему для розмови.

— Ви, мабуть, зараз страшенно заклопотані, містере Стрейндже, — проказала вона. — Пам’ятаю, коли помер мій батько, то цим завдав чимало клопоту. Так багато розпоряджень у заповіті. У нас удома на кухонному каміні стояло кілька порцелянових глеків, то він відписав кожному нашому старому слузі по посудині. От тільки лишив дуже плутані пояснення, кому що відходить, і їх ніхто не міг зрозуміти. Тому слуги пересварилися між собою, бо всі хотіли взять жовтий глек із рожевими трояндами. Ох! Я боялася, ми ніколи не дамо раду тій спадщині. А ваш батько багато назаповідав, містере Стрейндже?

— Ні, мадам. Узагалі нічого. Він ненавидів усіх.

— Ох! Оце так пощастило, правда ж? І що ж ви тепер робитимете?

— Робитиму? — повторив за нею Стрейндж.

— Міс Вудгоуп каже, ваш бідний дорогий батечко багато купував і продавав. Ви маєте намір займатися тим самим?

— Ні, мадам. Якщо мені вдасться сповнити свій задум, а я вважаю, що вдасться, то всі справи мого батька якнайшвидше будуть згорнуті.

— То, смію припустити, займетеся сільським господарством? Міс Вудгоуп каже, у вас багато землі.

— Так, мадам, багато. Але я вже пробував рільництво і не можу погодитися, що це моє покликання.

— Ах! — мудро зітхнула місис Редмонд.

Запанувала тиша. Цокав годинник місис Редмонд, і в каміні потріскувало вугілля. Потім місис Редмонд почала розправляти страшенно заплутаний клубок шовку для гаптування, що лежав у неї на колінах, а її чорний кіт вирішив, що йдеться до гри, і став скрадатися диваном, полюючи на шовкову тканину. Арабелла розсміялася, схопила кота і стала бавитися з ним. Саме таких домашніх умиротворених сцен прагнуло серце Стрейнджа (хоча він був проти присутності в них місис Редмонд й усе ще не вирішив, як ставиться до кота), і в його очах вони поставали там жаданішими, що очах, оскільки його рідний дім у дитинстві не давав йому нічого, крім холоду й незгод. Лишалося одне питання: як же переконати Арабеллу, що вона жадала того самого? Раптом на Стрейнджа зійшло натхнення, і він знову звернувся до місис Редмонд:

— Одним словом, мадам, не думаю, що матиму для цього час. Я збираюся опанувати магію.

— Магію! — згукнула Арабелла і здивовано подивилася на нього.

Схоже, вона збиралася розпитувати далі, але цієї напрочуд цікавої миті в залі об’явився м-р Редмонд, парафіяльний священник, у компанії свого помічника Генрі Вудгоупа, того самого Генрі Вудгоупа, що приходився братом Арабеллі й другом дитинства Джонатану Стрейнджу. Звісно, що далі всі усіх вітали й давали пояснення (адже Генрі Вудгоуп не знав про приїзд Стрейнджа), і на якусь мить забули про несподіване оголошення.

Джентльмени щойно повернулися зі зборів парафіяльної ради, і тільки-но всі посідали у вітальні, м-р Редмонд і Генрі взялися ділитись місцевими новинами із місис Редмонд й Арабеллою. Потім вони розпитали Стрейнджа про його подорож, про стан доріг і про те, як ведеться землеробам у Шропширі, Герефордширі та Ґлостерширі — графствах, якими сюди добирався Стрейндж. О сьомій годині на столі з’явився чайний сервіз. Подальшу скромну учту й чаювання супроводжувала тиша, аж раптом місис Редмонд зауважила своєму чоловікові:

— Любий, а от містер Стрейндж зібрався зайнятися магією. — Ці слова вона промовила, немовбито йшлося про найприроднішу річ на світі. Адже для неї все саме так і було.

— Магією? — перепитав приголомшений Генрі. — Нащо вона тобі здалася?

Стрейндж відповів не одразу. Справжньої причини — вразити Арабеллу своєю рішучістю займатися чимось серйозним і вченим — він розкривати не хотів, тому вдався до єдиного іншого пояснення, яке зміг надумати.

— Я познайомився з одним чоловіком під живоплотом у Монк-Ґреттоні, і він мені сказав, що я — маг.

М-р Редмонд оцінив жарт і розреготівся:

— Прекрасно!

— Це правда? — перепитала місис Редмонд.

— Нічого не розумію, — проказав Генрі Вудгоуп.

— Певно, ви мені не вірите? — звернувся Стрейндж до Арабелли.

— Навпаки, містере Стрейндже! — із веселим усміхом одповіла Арабелла. — Це так схоже на звичний для вас манір братися до справ. Міцніших підвалин для розбудови власного майбутнього я від вас і не чекала.

— Якщо ти вже надумав опановувати якийсь фах (для чого тобі це здалося саме зараз, коли ти нарешті успадкував свої статки?), то, впевнений, можна було б обрати щось краще! — зауважив Генрі. — З магії ж ніякого пуття!

— Боюся, ви тут якраз помиляєтеся! — втрутився м-р Редмонд. — У Лондоні саме працює один джентльмен, який увів в оману французів, напустивши на них всякі ілюзії! Забув, як його звати. Як він там іменує свою теорію? Новочасна магія?

— І чим же вона відрізняється від магії старожитньої? — запитала місис Редмонд. — І яку практикуватимете ви, містере Стрейндже?

— Так, розкажіть нам, містере Стрейндже, — підхопила Арабелла з бісиками в очах. — Котрою ви займатиметеся?

— І тою, й іншою потроху, міс Вудгоуп. І тою, й іншою потроху! — А, обернувшись до місис Редмонд, додав: — У чоловіка з-під живоплоту я придбав три закляття. Хочете подивитись, мадам?

— Аякже!

— Міс Вудгоуп? — повернувся до дівчини Стрейндж.

— Для чого ці закляття?

— Не знаю. Ще не читав. — Джонатан Стрейндж дістав три Вінкулюсові закляття з нагрудної кишені і дав їх подивитися решті.

— Вони такі брудні, — зауважила Арабелла.

— О! Нам, магам, однаково до невеликого бруду. Підозрюю, вони дуже древні. Стародавні, загадкові заклинання, як ці, часто…

— Згори надписано дату. Друге лютого тисяча вісімсот восьмого року. Це ж два тижні тому.

— Справді? Я й не помітив.

— «Два закляття на те, щоби змусити впертюха покинути Лондон», — прочитала Арабелла. — Цікаво, навіщо цьому магові змушувати людей залишати Лондон?

— Не знаю. В Лондоні і справді забагато люду, але, схоже, отак по одному їх розігнати непросто.

— Який жах! Самі привиди й страхіття! Змушувати людей думати, що ті йдуть назустріч своєму єдиному істинному коханню, а насправді закляття геть не про це!

— Дайте-но гляну! — Стрейндж вихопив назад злощасні закляття, хутко пробігся очима по них і промовив: — Слово честі,