Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Це мене тішить. Одначе ж його закляття однаково жахливі. Я сподіваюся, ви ними не користатиметесь.

— А як щодо останнього? «Викриття того, чим зараз займається мій заклятий ворог»? Гадаю, ви нічого не маєте проти нього? Давайте спробуємо його.

— І воно спрацює? У вас же взагалі немає ворогів, правда?

— Принаймні таких, про яких би я знав. Значить, і шкоди від закляття ніякої не буде, правда?

Згідно з приписами, потрібні були дзеркало та мертві квіти[131], а тому Стрейндж із Генрі зняли зі стіни люстро та поклали його на стіл. З квітами виявилося складніше. Надворі був лютий, і єдиними квітами, що їх мала місис Редмонд, були суха лаванда, троянди й чебрець.

— Підійде? — запитала вона в Стрейнджа.

Той здвигнув плечима.

— Побачимо… — Він іще раз перечитав приписи. — Квіти потрібно розкласти ось так. А потім я повинен пальцем обвести по дзеркалу коло, ось так. Поділити його на чотири частини. Тричі стукнути по дзеркалу й промовити ось ці слова…

— Стрейндже, — спитав Генрі Вудгоуп, — де ти взяв ці дурниці?

— У чоловіка з-під живоплоту, Генрі. Ти неуважний.

— Він справляв враження щирої людини?

— Щирої? Ні, не думаю. Радше змерзлої. Так, це гарне слово на його позначення. А ще він здався мені голодним.

— І скільки ти за них віддав?

— Генрі! — дорікнула сестра. — Хіба ти не чув, що містер Стрейндж придбав їх з міркувань доброчинності?

Стрейндж неуважно креслив кола на поверхні дзеркала і ділив їх начетверо. Арабелла, що сиділа поруч із ним, раптом сполохано скрикнула. Стрейндж подивився вниз.

— Боже всемогутній! — вигукнув він.

У дзеркалі постав образ кімнати, але це була не вітальня місис Редмонд, а крихітна світличка, обставлена скромно, але з добрим смаком. Стеля — навдивовижу висока — справляла враження, ніби кімната маленька, але будинок значно більший, можливо навіть величний. Виднілися книжкові шафи з повними полицями, і столи, також завалені книжками. В каміні палахкотів добрий огонь, на письмовому столі стояли свічки. За столом працював чоловік. Років п’ятдесяти, вбраний по-простому у сірий сурдут. Спокійний і геть невиразний чоловічок у старомодній перуці. Поруч із ним лежало кілька розгорнутих томів. В одних він собі щось читав, в інші — щось записував.

— Місис Редмонд! Генрі! — крикнула Арабелла. — Негайно йдіть до нас! Тільки подивіться, що вдалося містерові Стрейнджу!

— Але ж хто це в біса такий? — промовив спантеличений Стрейндж. Він підняв люстро і зазирнув попід нього, немовбито очікував, що там знайдеться крихітний джентльмен у сірім сурдуті, готовий відповісти на всі запитання. Коли дзеркало вернулося на місце, видіння з тим чоловіком в іншій кімнаті нікуди не поділося. Нічого не було чути, проте вони бачили, як за ґратками каміна в іншій кімнаті танцює полум’я, як чоловік у напнутих на носа окулярах, що їхні скельця відображали вогонь, позирає то в одну книгу, то в іншу.

— Чому це ваш ворог? — спитала Арабелла.

— Не маю ані найменшої гадки.

— Може, ви йому заборгували грошей? — запитав м-р Редмонд.

— От не думаю.

— Хтозна, раптом це банкір. Це трошки схоже на контору, — припустила дівчина.

Стрейндж раптом розсміявся:

— Що ж, Генрі, можеш тепер на мене не супитися. Коли я і маг, то сякий-такий. Інші адепти цього мистецтва викликають фейрі й давно полеглих королів, а я, схоже, начаклував собі дух банкіра.

ТОМ II

Джонатан Стрейндж

— Чи може чарівник убити магією? — запитав у Стрейнджа лорд Веллінґтон.

Стрейндж насупився. Вочевидь, запитання йому не сподобалося.

— Гадаю, чарівник міг би, — визнав він. — Але джентльмен не став би.

23

Дім Тіней

липень 1809 року

Одного літнього дня 1809 року двоє вершників їхали запилюженою стежкою у Вілтширі. Небо вигравало яскравою блакиттю, а під ним, у глибоких тінях і мареві сонячного проміння, розкинулась Англія. Великий каштан схилився над дорогою, під деревом лягло ціле озеро чорної тіні, яке поглинуло вершників, що лишилися тільки голоси.

— …Коли ж ви, зрештою, наважитесь на публікацію? — запитав один. — Ви повинні це зробити, самі знаєте. Я багато міркував і дійшов до висновку, що найперший обов’язок кожного сучасного мага — публікуватися. Дивно, що Норрелл цього не робить.

— Ще зробить, дайте час, — відповів другий голос. — А що до моїх публікацій, то хто захоче мене читати? Тепер, коли Норрелл щотижня показує нове чудо, навряд чи когось зацікавить праця мага-теоретика.

— О, ви надто скромні, — промовив перший голос. — Не можна у всьому покладатися на Норрелла. Він не може охопити все.

— Але ж може. І робить, — зітхнув другий.

Як приємно зустріти старих друзів! Це ж бо м-р Ганіфут та м-р Сеґундус. Чому вони обидва верхи? Подібні вправи не до душі обом, та й вправлятися їм випадало нечасто: м-р Ганіфут був надто старим, а м-р Сеґундус — надто бідним. Та ще й такої днини! Спека стояла жахлива: м-р Ганіфут спершу пітнів, потім чухався і зрештою вкрився червоними прищами, а в м-ра Сеґундуса від сліпучого світла розболілася голова. То що ж ці двоє робили у Вілтширі?

Так уже сталося, що ведучи розшуки у справі маленької кам’яної скульптури та юнки з плющовим листям у волоссі, м-р Ганіфут на дещо натрапив. Він гадав, що знайшов убивцю, і це чоловік із Ейвбері. Тож м-р Ганіфут прибув до Вілтширу, щоби подивитися деякі старі документи в парафіяльній церкві Ейвбері.

— Якщо я справді натрапив на вбивцю, — пояснив він м-ру Сеґундусу, — тоді, можливо, мені вдасться з’ясувати, хто була та дівчина і що за лихі поривання спричинили її вбивство.

М-р Сеґундус поїхав, щоб і собі поглянути на папери та допомогти другові розібрати латину. Та, хоча м-р Сеґундус любив старі документи (ніхто не любив їх більше) та щиро вірив, що вони з м-ром Ганіфутом досягнуть успіху, потайки він сумнівався, чи зможуть сім латинських слів п’ятсотлітньої давності пролити світло на життя людини. Та м-р Ґаніфут був сповнений оптимізму. Потім м-рові Сеґундусу спало на думку, що раз вони вже у Вілтширі, то варто навідатися у Дім Тіней, що стоїть у цьому ж графстві: досі ж бо жоден із них його не бачив.

Більшість із нас ще у шкільні роки чули про Дім Тіней. Назва викликає в пам’яті туманні спогади про магію та руїни, але