Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Не хочу, — пробелькотіла вона тихо, майже пошепки.

— Що? — Макс справді не розчув.

Сандра повільно здійняла погляд від тарілки й подивилася на нього.

— Я не хочу з тобою одружуватися.

Макс, можливо, чекав пояснень, але їх не було. Вираз його обличчя раптом змінився. Тепер на ньому було не тільки розчарування — здавалося, ніби оце повідомили, що жити йому залишалося кілька днів.

— У тебе є хтось інший?

— Ні, — відразу відповіла вона. Хоча й сама не знала, чи це правда.

— Тоді що?

Сандра взяла до рук мобільний, який лежав на поличці. Відкрила перелік повідомлень і показала йому дві анонімні есемески, отримані того дня.

— «Ти його обожнюєш?» — прочитав Макс.

— Не знаю, хто мені їх надіслав і навіщо. Інша на моєму місці зацікавилася б і захотіла дізнатися, яка таємниця криється за отим романтичним повідомленням. Але не я. І знаєш чому? — Вона не чекала на відповідь. — Тому що це змусило б мене подумати про нас двох. Змусило б замислитися, що я відчуваю. — Вона глибоко вдихнула й продовжила: — Я кохаю тебе, Максе. Але я тебе не обожнюю. І вважаю, що для того, щоб одружитися з кимось, навіть для того, щоб провести разом ціле життя, треба відчувати щось більше, аніж кохання. І цієї миті я цього не відчуваю.

— Ти хочеш сказати, що між нами все закінчено?

— Не знаю, справді. Однак боюся, що так і є. Вибач.

Обоє помовчали. По тому Макс підвівся з-за столу.

— В одного мого приятеля є біля моря будиночок, яким він користується лише влітку. Я можу попроситися переночувати там сьогодні, а може — і кілька наступних днів. Я не хочу втратити тебе, Сандро. Але й тут залишатися не хочу.

Вона його розуміла. Одна частина її душі тієї миті хотіла обійняти його, утримати. Але знала, що це було б помилкою.

Макс загасив свічку на столі.

— Колізей.

Сандра поглянула на нього:

— Що?

— Це не історичний факт, а лише легенда, — сказав він. — Колізей був чимось на кшталт диявольського храму, яким користалися сектанти. Язичникам, які хотіли приєднатися до культу, ставили одне запитання: «Colis Eum?» — тобто: «Ти його обожнюєш?» Звісно, мали на увазі диявола… Colis Eum — звідси назва Колізей.

Сандру те пояснення збентежило. Але вона промовчала.

Макс вийшов з кухні, прихопивши із собою футляр з обручкою. То була єдина реакція, яку він собі дозволив після слів Сандри. Вона тільки підкреслювала його неймовірну гідність: інший чоловік образився б, поставивши на перше місце власну гордість, почав би її ображати та принижувати. Але не Макс. Проте, можливо, Сандра тієї миті з більшим задоволенням отримала б кілька ляпасів, аніж зазнати такого уроку справжнього кохання та поваги.

Окрім обручки, Макс не взяв із собою нічого, хіба що куртку з вішалки в коридорі. Вийшов з квартири, зачинивши за собою двері.

Сандра не могла поворухнутися. Паста алла норма на її тарілці вже геть захолола. Від свічки в центрі столу ще вилася тонесенька стрічечка сірого диму, солодкий аромат воску заповнив собою кімнату. Вона подумала, чи справді все скінчилося. На мить спробувала уявити своє життя без Макса. Почала викреслювати його риси з усіх своїх звичок та буденності. Відчула, як кольнуло в серце. Однак того було не досить. Не досить, щоб змусити її кинутися слідом за ним, щоб сказати, що вона помилилася.

Отже, посидівши ще кілька хвилин, щоб оговтатися, вона взяла мобільний і написала у відповідь на повідомлення «Ти його обожнюєш?»: Колізей.

Минуло кілька хвилин, і вона отримала нову есемеску:

О четвертій ранку.

6

В оперативному залі ЦОС нікого, окрім Моро, не було.

Сам-один, як той ветеран, що зазнав поразки у війні, але не хоче повертатися додому, замість цього стоїть посеред порожнього поля битви, посеред привидів своїх побратимів, чекаючи на ворога, який ніколи не з’явиться. Тому що не вміє робити нічого, окрім того, щоб воювати.

Віцеквестор стояв перед дошкою з переліком елементів справи. «Відповіді, вони ось тут, перед тобою», — сказав сам собі. Однак він дивився на них не під тим кутом, тому й зазнав поразки.

Їх відсторонили від справи через історію з автостопівцями, адже два роки тому він кинув за ґрати невинну людину, засудивши її за вбивство, не знайшовши тіл. І тепер отой покидьок зізнався в скоєному.

Моро знав, що та кара була спричинена ситуацією. Однак не хотів опускати рук, це суперечило його принципам. Попри те що він не мав ніякої ролі в слідстві щодо римського монстра, усе одно не міг відмовитися від справи, геть викинути її з голови. За своєю вдачею він скидався на робота, що вперто йшов до поставленої мети. Так його виховали, так його навчили. І він не міг зупинитися на півдорозі. Однак мав бути обережним, адже ризикував, що його виженуть з поліції. Кілька годин тому він спробував подати рапорт про звільнення, але керівник відхилив його з погрозами та обіцянками.

— Допоки ви залишатиметеся в органах, матимете право на захист, а якщо скинете погони, перетворитеся на пересічного громадянина. І тоді вас притягнуть до відповідальності за помилку, якої ви припустилися два роки тому… Зачекаймо, коли вгамується гроза. Ви тим часом побудете в тіні, залишивши іншим усі пошани та нагороди. Згодом потихеньку ви зможете повернутися до своєї попередньої роботи. На вашу кар’єру це аж ніяк не вплине, даю вам слово.

Цілий мішок порожніх байок. Хай там як, але й усі оті балачки про відставку — лише блеф. Він добре усвідомлював, що в такому разі залишиться на самоті. Усі його покинули б, переклавши на нього всі провини, навіть чужі.

Монстр узяв над ним гору. Моро мусив це визнати з лютим захватом. Убиваючи під Остією, він закидав їх підказками та доказами, включно з власним ДНК, залишив навіть власну сорочку, недбало замінивши нею сорочку жертви. Відтоді — більше нічого чи майже нічого.

Однак у тому переліку чогось бракувало. Символу. Чоловіка з вовчою головою.

Моро вкотре пригадав тінь від скульптури з кісток, знайденої в помешканні Астольфі. І пригадав свій страх, який відчув, коли її побачив.

Його керівництво хотіло, щоб вони приховали ті деталі. Ще лунали у вухах сказані напередодні слова, коли