Читати книгу - "Вода, павутина"

Вона була доречною у всій тій історії. Була однією з тих співчутливих активних осіб, які дні і ночі проводили, допомагаючи у парафіяльних канцеляріях, сидячи на зборах, на яких емоційно обговорювали і ще емоційніше співали. Вона, студентка, задіяна до максимуму, виділялася з-поміж нас решти, тихих уболівальників, тією своєю, як би то сказати, доброчинною діяльністю. Вона виділялася своєю безпосередньою ангажованістю. Я, певно, підсвідомо сподівався, що й сам легше повірю у хворобу своїх нирок поруч із нею, свідомою активісткою всіх можливих воєнних організацій, що мій суспільний рейтинг підніме факт того, що я був у інтимних стосунках з людиною, яка щиро страждала через кожного вигнанця і дійсно дуже всім переймалася. У мене немає багато ілюзій щодо себе тодішнього. Я брав її до свого товариства, де її уважно слухали, доки вона розповідала про свої зусилля допомогти через свою парафію, як то кажуть, найбільш нужденним, і ночами перебирала старий одяг і ще старші ліки, які тонами доправляли в наше місто. Нею навіть голосно захоплювалися, і я від її тіні вкрав клаптик незаслуженої слави якогось, скажімо так, тиловика, тому й результати аналізів про хворі нирки і для мене виглядали переконливішими. Я сам собі вибачив усе, що спромігся зробити, аби уникнути армії. Лише мій батько дивився на неї з-під лоба. Не схвалював її, не захоплювався. Нічого. Йому було справді важко догодити. А як тільки він на мене дивився! Отакий він був.

І вона, і я закінчили університет, і ступінь спеціаліста з економіки — єдине, що нас пов'язує. До і після того «спеціаліста з економіки» не існує абсолютно нічого, що би нас пов'язувало. Попри те, що ми обоє народилися і виросли в Загребі, я би зі спокійною душею заприсягся, що ми не з одного міста. Вона народилася і виросла на Тешнєвці, від народження обтяжена якоюсь гротескною історією про втрату батька в якійсь забутій повені, яку в ЗМІ згадують лише на круглі роковини, так от, виросла біля мами, яка вдруге вийшла заміж і в пізньому віці народила ще двох доньок, померла, коли дівчатка були ще досить маленькими, а насправді повісила їх на шию моїй першій жінці. А коли й вітчим помер, батько її зведених сестер, це насправді так і було. Моя тодішня дружина жила в оточенні, яке всі проблеми зводило до дріб'язкових обмовлянь і вічних комбінувань, як дістати гроші. Її інтереси і її бажання з моїми не мали жодних точок дотику, і коли врешті закінчився період, назвімо його, закоханості, я почав відчувати до неї безмірну, навіть фізичну, відразу. Довший час я навіть не міг пригадати, що мене в ній привабило, не міг пригадати тієї неординарності, яка, безперечно, колись була їй притаманна. Нишком розглядав світлини і на них нічого не міг побачити: жінка середнього зросту, волосся, пофарбоване хною, завжди закриває одну брову, очі блакитні, усмішка трохи штучна, як і у більшості людей на світлинах, нічого, абсолютно нічого. Минуло багато часу доки я зрозумів, що більше не можу витримувати її «покірливості». А це, фактично, була та рідкісна риса, яка мене привабила і яка мене врешті повністю від неї відвернула. Я зненавидів те, що мене насправді в ній привабило. Ненавидів її через її «покірливість». Це слово — «покірливість» — дуже рідко і все рідше вживається у хорватській мові не через якісь фонетичні причини, а тому, що навколо нас уже не живуть покірливі люди. Певен, що це слово буде одним із перших, яке відімре природним шляхом. Ніхто його не викине як недоречне, ніхто його не буде відстоювати як доречне; воно вимре, як вимер би рідкісний вид комах, якби знищили ендемічну рослину, на якій вони живуть. Це — слово, яке невдовзі не матиме кого стосуватися, і внаслідок природного відбору просто зникне. Так от, не міг її більше, покірливу дружину, витримати. Про чоловіків угазалі не говоритиму, від них ніхто не очікує покірливості, але жінки, жінки… Навколо мене дозрівали нові цікаві жінки, ціле покоління партнерок, а вона залишалася вічно усміхненою прикутою до своєї трешнєвської сім'ї дитиною без батька, яка посмішкою ластиться до кожного і заздалегідь згодна на все. Та дитина в ній шукала в мене батьківської підтримки, а я не хотів їй бути батьком, не хотів бути батьком для своєї дружини. І це нетерпіння її як людини, яка вічно у всьому відступає, породило справжню невиліковну фізичну відразу до неї: спершу мені почала заважати смиренна посмішка, уникання найменшої сварки, почало мені заважати її ідіотське фарбування волосся хною, сморід, який ширився від волосся, коли воно трохи намокало, носіння твердих бюстгальтерів, які неприродно стирчали на тілі, на якому, як я знав, є лише спогад про груди, пасмо, накинуте на око, крізь яке вона на мене сумирно дивилася, все, абсолютно все мені було відразливим. Хода, сміх, запах, усе. А що найгірше, я почав відчувати предковічну огиду до того, як вона їла. Ще в дуже ранньому дитинстві у своїй сім'ї я навчився правилам поведінки за столом, і лікті на столі в підлітковому віці — це був один із перших показників бунту проти батька, а