Читати книгу - "Вода, павутина"

коли я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, замість того, щоб зрозуміти, що ми віддалені галактичними величинами різного походження й виховання, і втекти світ за очі, мені було симпатичним те, що вона не відламувала кусник від скибки хліба, а кусала безпосередньо скибку. Так дуже первісно. А коли я врешті отямився, не міг більше сидіти з нею за одним столом і ненавидів її до глибини душі через те, як вона кусала той нещасний хліб. Я також почав ненавидіти страви, які готувалися вдома. Для мене не було нічого більш огидного за величезні печені, які почали прибувати на стіл, коли розпочався терор дешевого м'яса з торгових центрів.

Кульмінація настала за столом. Ішлося про нігті. Доки нігті були природним завершення пальця, я міг визнати, що в неї гарні руки, що доволі рідко трапляється в людей такого походження. Так, руки, насправді, єдине, що у неї було гарним. Я й не помітив, що мода на форму нігтів змінилася, аж доки вона одного дня не тицьнула мені під ніс якісь страшні білі шуфельки, якими закінчувалися пальці. А що було найгірше, вона думала, що з ними стане сексуальнішою. Привабливішою. Причому, для мене!? Я, звичайно, й раніше визвірявся на неї, я й не думаю це заперечувати, але тоді я наговорив їй страшних речей — здебільшого про її походження, про землю з приміського городу, яку ніякими чистками і ніякими накладними нігтями неможливо приховати, про рештки фекалій, наліплених на ті нігті, які вона з'їдає, кусаючи хліб. Через кілька днів я попросив пробачення і, певно, на знак примирення зайнявся з нею певними фізичними вправами, але побачивши ті нігті, я до певної міри покинув ту хату. Просто мій мозок пішов геть. Більше я його не тримав під контролем. Він вирушив у подорож і зробив те, що мені тоді здавалося значно природнішим, ніж життя з людиною з білими шуфельками замість нігтів: почав шукати близьку людину. Я, а насправді мій мозок, що пішов геть, почав шукати когось близького. Але про ці мої ментальні блукання розповім після короткого відпочинку.

* * *

— Даміре, я не перевірила: ти маєш ще когось на світі, крім тої твоєї опікунки, Циліки? Якусь близьку людину?

— Ні, нікого не маю, принаймні я так думаю.

— Ні двоюрідних братів і сестер?

— Ні, нікого не маю. Спочатку я був у якомусь домі, але я того не пам’ятаю, а коли мені виповнилось сім років, спершу був у дзядека, але він тоді був дядьком, і його жінка була моєю цьоткою, а потім мене взяла до себе Циліка, коли дзядек дуже зістарівся. За гроші. Вони про мене піклуються.

Вона бачила, що він засмутився.

— Даміре, я тебе образила?

— Ні.

— Хочеш додому?

— Ні, я тобі ще майже нічого не показав.

— Добре. Куди підемо?

— Хочеш, підемо в парк сядемо?

Дамір не без гордості показав рукою на ямисько, поросле старими хворими деревами і запущеними кущами, яке трешнєвці споконвіків називали своїм парком.

— Ні, я не люблю заглибини. В них скупчується волога.

Без причини додала:

— І печер не люблю. Так само через вологу. Крім того, що це за парк такий у вас?

Справедливо образився.

— Це справжній парк, наш, трешнєвський. Справжній парк.

— Добре, справжній парк, але я маю право сказати, що я не люблю заглибин.

Наїжачився. Вона не зважала, грала головну роль, наче і ринок, і парк, і все навколо нього було її і наче це вона повела Даміра на прогулянку, а не він її. Совалася у кишені.

— Обернися, обернися на ті білі високі будинки. Там колись продавали дрова. Давно. Привозили їх возами, які тягли коні, а потім вантажівками. Як і кавуни.

— Це і я пам’ятаю. А ти не знаєш, що сюди й різних тварин привозили. Були і птахи, і зайці, крілики, кури. Одного разу мене з клітки вкусив гусак.

— Гусак? Посеред Загреба?

Пречиста так засміялася, що Даміру здалося, наче в нього трясеться кишеня.

Він теж заразився сміхом.

Потім сміх стих, обоє заспокоїлися. Настав час помовчати.

Мала Пречиста почала неспокійно вертітися в кишені.

— Десь недалеко була в’язниця.

— Ні, тут ніколи не було в’язниці.

— Була, була в’язниця.

Вона ручкою показала на перехресток вулиць Савської і Вуковарської.

— Там була в’язниця.

— Не пригадую.

— Була в’язниця. В ній люди так швидко вмирали, що я не пригадую, чи мали вони час до мене звернутися.

Здригнулася.

— Була якась війна. Здається, її називають Другою. Точно, була війна, але у в’язниці вмирали не вояки. У в’язниці вмирали цивільні.

Вона відвернула голову і додала:

— Дивні звичаї, які у вас спільні з усім решта людством.

Тепер настала Дамірова черга її не слухати. Вона це помітила і проказала голосніше:

— Тоді, коли було багато води, твій парк був небезпечним мутним озером, а трохи далі від цього ринку все було під водою. Страшною водою.

Дамір провів рукою по обличчю, наче втирає його. Якийсь час навіть не хотів її слухати. Коли зібрався з духом, першим поставив запитання:

— Чому ти завжди являєшся в якихось дивних місцях? Чи дивним людям, таким, як я?

Пречиста вдавала, що не чує.

— Чому ти не являєшся в… в великих містах, на ринках?

— Про це не я вирішую, а ті, хто мене бачить.

— Ну добре, не ти вирішуєш. Але чому тебе не бачать у великих містах?

— Через великий рух, багато би людей юрмилося.

Не вгавав.

— Та й так юрмляться.

— Ні-ні. То інші юрми. Уяви, якби вервиці тисяч і тисяч людей зливалися до вашої головної площі. І якби до того всього люди повзали на колінах. Га?

— Ого!

— Так, ого!

— Все одно, я хотів би, щоб тебе показали на площі Бана Єлачича.

— Знаю, знаю. Але угода є угода. Крім того, мусили б мені поставити церкву на площі чи бодай статую. Були би проблеми. А сама назва площі хіба би лишилась тією