Читати книгу - "Вода, павутина"

— Та не знаю, це не я вирішую.

— Що би робили з конем і вершником[8]? Його вже одного разу переміщали. Це викликало велике сум’яття.

— Та я знаю, але було би гарно, якби я тебе показав саме біля того коня. Чи під годинником. Я хотів би тебе показати на площі Бана Єлачича, під годинником.

— Даміре, не будемо більше про це.

— Добре. Але я би хотів…

Навіть не питав її. Самовільно рушив між яток з овочами. Штовхався з жінками, вони незадоволено цмокали на нього, врешті злякався великого візка, який жінки за собою везли і об який Дамір боляче двічі вдарився кісточкою.

Прогулянка між яток з овочами і фруктами його втомила. Згадав, що між кіосками з одягом не так людно. Крім того, там було цікавіше. Принаймні йому.

За такий короткий період спілкування він від неї всілякого навчився, навіть хитрощам його навчила.

— Мала Пречиста, хочеш, я відведу тебе туди, де ще різнобарвніше, ніж тут?

Пречиста повернула голову до нього, і йому здалося, що вона навіть ручками сплеснула.

— О, віднеси мене туди, де багато суконь!

— Віднесу, але не знаю, чи вони гарні. Не знаю, чи тобі сподобаються.

— Не турбуйся про мій смак, просто віднеси мене.

Дамір перевалювався між яток з одягом. Ніхто йому нічого не пропонував, ніхто до нього не звертався. Пречиста мовчала. Він першим заговорив.

— Ось одяг, скільки завгодно.

— Не подобається мені, покажи мені ще щось. Я не люблю сірого і не люблю чорного кольору.

Він відвернувся, ніяково проминув ятку з білизною, а коли жінка, що в ній сиділа, крикнула: «Труси, купуємо, жінки, труси, дешево», волів провалитися крізь землю. Різко звернув і опинився перед яткою з іграшками. Мала Пречиста вигукнула.

— Ох, красаа!

Роздратувався.

— Та то іграшки. Це ляльки, це не одяг.

— Прошу тебе, підійди до тих он там, прошу тебе, тих праворуч!

— Та я ж тобі кажу, що це ляльки… одяг для ляльок, діток…

Бачив, як мала гостя буквально вивалюється з кишені, і злякався.

— Та обережно! Випадеш.

Після застереження вона опустилася до пояса в кишеню, але не вгавала.

— Поглянь на ту прозору, поглянь на рожеву!

Дамір боязко підійшов до кіоска, очікуючи, що продавчиня його будь-якої миті прожене. Вона справді міряла його поглядом, пильнувала, щоб він, бува, не простягнув руки. Злодійської руки. І не дивилася на його кишені на сорочці.

Пречиста почала стогнати.

— От би просто її помацати. Разочок.

— Не можна, вона нас прожене, я не можу підійти так близько.

Продавчиня нарешті зробила висновок, що горбань безпечний: відстала дитина у ньому просто розглядає іграшки і нічого більше. Зі страху, що Пречиста випаде з кишені, Дамір засопливився, і жінка гидливо відвернулася. Він використав цей момент. Підійшли до сукеночок. Пречиста простягнула ручку, помацала тканину і засумувала. Даміру стало її шкода.

— Хочеш, відпочинемо трошки, я переконаний, тобі не дуже зручно в кишені. Можемо піти до тої лавки он там, вона вільна, я тебе вийму… ну, допоможу тобі вилізти з кишені.

— Ну не знаю…

Безколірним голосом Дамір заспокоїв її:

— Біля мене ніхто не сяде.

До неї повернулася веселість.

— Ти дуже уважний. Можемо й відпочити трохи.

Лавка була порожня, обернена непрактично — просто до величезних парасоль, і Дамір сів, майже переконаний, що до них ніхто не підсяде. Турботливо підняв долоню і не відвертав голови, доки Пречиста вилазила з кишені. Зручно вмостилася, опустила ковнір-каптур і труснула головою.

Зітхнула. І Дамір, заразившись зітханням, зробив те саме.

— Скажи, ти завжди в одній і тій же сукні?

Пречиста опустила голову, ручками розтягнула платтячко, по-жіночому розчаровано завертіла головою, підвела погляд, поглянувши на Даміра.

— Ну так. Постійно в одному й тому ж. Люди так звикли, то я й в однаковому ходжу.

— Шкода, багато гарненьких сукеночок тобі би пасувало.

— Жила колись одна Мала Кравчиня, вона так чудово шила. Її сукні я би носила.

Зітхнула ностальгійно:

— Ах, які це були плісе!

— Прошу?

— Ну, це коли сукня схожа на гармоніку.

— А…

Відразу зрозуміла, що знайшла не найкращого співрозмовника, і вмовкла. Дамір не вгавав.

— І я практично завжди в одному й тому ж. Але я не вибираю свого одягу. А чого ти в одному? Принаймні ти би могла вибирати.

— Ні, власне я й не можу вибирати одягу.

— Як це?

— Це одна з небагатьох вічних речей. Якою тебе запам’ятають, так і залишиться. На віки вічні.

— А як тоді з тими, хто постійно переодягається?

— їх здебільшого не пам’ятають. Ні за чим.

Обоє махали ногами. Тобто він — ногами, вона — ніжками.

Промовила радісним тоном:

— Хочеш, я тобі розкажу про ту Малу Швачку?

— Про що мені розкажеш?

— Ну історію, казку. Всі їх люблять.

Йому було неприємно. Не хотів навіть думати, що вона починає вважати його дитиною, як і інші.

— Ну не знаю, не знаю, чи то для мене.

Вона відчула, чого він боїться.

— Не бійся, всі інколи люблять казки. Ось зараз, доки ми проводжаємо сонце, доки гріємося, я тобі можу розказати казку. Але ти мусиш вміти слухати!

— Ну, добре.

Дамір умостився, щоб йому було зручно. Пречиста теж умостилася, щоб їй було зручно.

Казка про Малу Швачку

Колись давно-давно, в одному далекому місті, яке пишалося своїми красивими площами і церковними вежами, а передусім прекрасним палацом, що височів на пагорбі над привітними хатками, жила дівчинка з особливим іменем. Звали її Гармонія. Усі інші дівчата в місті гордилися своїми звичайними іменами. То були Марти, Марії, Анни, Крістіни, Катарини, але їй дісталося зовсім незвичне ім'я. Ні, дівчина не була щасливою через це. Коли вона була ще зовсім маленькою і бавилася з дітьми, вони насміхалися з неї, а коли підросла, не насміхалися відкрито, але часом вона чула зловтішні смішки, коли ішла вулицею.

— Гармонія, Гармонія, га-га-га, гагагармонія!

Тому Гармонія почала все частіше уникати своїх однолітків, все менше бавилася з дітьми, довгі години проводила вдома. Бралася за різну роботу, але найбільше її приваблювала голка з ниткою, і так з-під її пальців невдовзі почали виходити гарненькі сорочечки, сукеночки і плащики. Була настільки вправною і вмілою, що нікому не дозволяла брати її одежини, все сама і прала, і прасувала. Взялися її хвалити