Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Я киваю головою, даючи знак, що пам'ятаю.

— Пам'ятаєш, як він чатував на тебе до роботи й після поблизу перукарні, через що кожний ранок мені доводилося проводжати тебе на роботу, а ввечері забирати з роботи?

І знову я киваю. Та цього разу несміливо. Неохоче.

— Він теж бив себе у груди, кричучи, що я тобі не пара й що він тебе в мене забере. Пам'ятаєш?

Одинока сльоза зрадницьки з'являється на моїй щоці та повзе нею у бік підборіддя. Але за мить її зупиняє долоня мого коханого чоловіка.

— Навіщо ти це згадуєш? Ти ж знаєш, що то для мене важкий час. Був.

— Ключове слово — був. Але що потім сталося?.. Я стався, кохана. Чуєш? — бере Харитон моє лице в свої руки та змушує подивитись йому в очі. — А пам'ятаєш, що я сказав тобі в день нашого весілля?

— ...Що ти мене нікому не віддаси?

— Правильно. І що обиратиму завжди тебе й чекаю у відповідь, що ти обиратимеш мене. Щоб там не було... Ти чуєш, кохана? Щоб там не було, — повторює він свої слова неодноразово, наголошуючи на їх важливості. А потім починає мене розціловувати, промовляючи: — Пам'ятай це... Завжди... Пам'ятай, щоб там не було... Щоб не сталося.

— Навіщо ти це кажеш зараз?

— Просто нагадую. І собі, і тобі. Я ж завжди тримаю своє слово. Хоч ти й боялася, що я колись кину тебе та я ж довів, що цьому не бути. І цього ніколи не станеться. Запевняю. Ось тому і хочу, щоб ти пам'ятала, що я завжди. Обиратиму. Тебе. І прошу обирати мене навзаєм... І ще. Можливо я рідко тобі кажу, але... Я кохаю тебе. Безтямно кохаю. Безмірно. Безмежно.

Подарувавши моїм вустам чуттєвий поцілунок, Харитон згрібає мене в оберемок. А мені ж стає ніяково. Я геть нічого не розумію. До чого була ця розмова? Та, зрештою, зупиняюсь на варіанті, що це ревнощі. І мені стає достобіса приємно, адже вони означають, що я жадана, що я потрібна.

На мить замислююсь, а чи й справді мені так важливо займатись французьким із Сашком? Може таке спілкування є зайвим? Минуле треба відпускати. Моє теперішнє мене цілком влаштовує. Втім, як годиться подумати часу поки що не вистачає — Харитон знову дає про себе знати й весь залишок вечора він мене цілує, дбайливо годує канапками та солодощами, п'є зі мною на брудершафт і балує зображеннями з проєктору. А ще він обсипає мене компліментами так, наче в перші дні знайомства, від чого виникає таке солодке відчуття в моїх грудях. І чи не воно символізує глибоку прив'язаність? Чи це не сигнал істинного щастя? Стабільного. Справжнього. Не тимчасового.

І на фінал Харитон залишає фільм, який ми теж переглядаємо з допомогою проєктора. Втім, переглядом це важко назвати, адже сконцентрувати увагу на епізодах кінострічки нереально, коли тебе доводять до екстазу поцілунками й не тільки...