Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Убуд розташований посеред гір у центрі острова Балі, оточений рисовими терасами і незліченними індуїстськими храмами, річками, що несуть свої води крізь глибокі каньйони та джунглі, вулканами, що маячіють на горизонті. Убуд тривалий час був культурною столицею острова. Тут процвітають традиційні балійські промисли — малярство, танці, різьба по дереву і релігійні церемонії. Поблизу немає пляжів, тому туристи, які обирають Убуд, належать до давньої доброї тусовки, що подорожує самостійно і радше відвідає давню храмову церемонію, ніж потягуватиме «Піна Коладу», милуючись морем. Хоч як би склалася ситуація з пророцтвом мого цілителя, Убуд — чудова місцина для мого тимчасового перебування на Балі. Це зменшена тихоокеанська версія Санта-Фе, тільки з мавпами та балійськими родинами у традиційних строях, яких бачиш повсюди. Тут є хороші ресторани і милі маленькі книгареньки. Я цілком би могла пробути весь відведений на Балі час в Убуді, роблячи те, що зазвичай роблять чарівні розлучені американські жінки ще від заснування феміністичного руху — записувалась би на всі майстер-класи підряд: батік, гра на барабанах, створення ювелірних прикрас, гончарство, традиційні індонезійські танці та кухня…

Відразу навпроти мого готелю розташований заклад, що зветься «Крамничка медитації» — на невеличкій вітрині висить оголошення про відкриті заняття з медитації, що відбуваються щовечора з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої години. «І нехай буде мир на землі», — бажає оголошення. Я тільки «за».

Розпакувавши свої речі, з’ясувала, що зараз лише дванадцята година, тому вирішила прогулятися містом, що його не бачила два роки, та все довкола роздивитись. А потім подумати, як розшукати мого цілителя. Гадаю, це буде непросто і забере декілька днів чи тижнів. Не знаю ще навіть, звідки розпочинати пошук, тому на виході запитую в Маріо, чи не міг би він мені з цим зарадити.

Маріо — один із працівників готелю. Я встигла з ним заприятелювати, ще коли поселялась. І все через його ім’я. Адже недавно я подорожувала країною, де кожен другий чоловік звався Маріо, але жоден із них не був маленьким, мускулястим, енергійним балійцем і не носив шовкового саронґу і квітки за вухом. Тому я змушена була уточнити: «Вас і справді звуть Маріо? Якось воно не по-індонезійському». «Ні, звісно. Це не справжнє моє ім’я, — зізнається він. — Насправді мене звати Нйоман».

Ах, могла б і здогадатися. З імовірністю двадцять відсотків я могла відгадати, як його звуть насправді. На Балі, дозволю собі ліричний відступ, існує тільки чотири імені, якими більшість мешканців називають своїх дітей — байдуже, хлопчик то чи дівчинка. Це Ваян, Мадей, Нйоман і Кетут. Ці імена перекладаються просто — Перший, Другий, Третій і Четвертий, і означають порядковий номер народження. Якщо у вас народжується п’ята дитина, то цикл повторюється, тому їх часто називають «Ваян Друге коло». І так далі. Якщо у вас двійнята, ви називаєте їх у тому порядку, в якому вони народилися. Оскільки у балійців тільки чотири імені (вища каста має свій набір імен), то може так статися, що одружуватимуться двоє Ваянів. А їхній первісток, звісно, теж матиме ім’я Ваян.

Це лише невеличка демонстрація того, яка важлива для балійців є сім’я, сімейна ієрархія і місце кожного в ній. На перший погляд здається, що у цій системі можна заплутатись, але балійці якось дають собі з цим раду. Тому закономірно і зрозуміло, що тут популярні прізвиська. Скажімо, найуспішнішу бізнес-вумен в Убуді звуть Ваян. Вона власниця популярного ресторану «Кафе Ваян» і тепер усі її називають Ваян-кафе, що значить — Ваян, яка є власницею «Кафе Ваян». Тут можна зустріти Товстуна-Мадея чи Нйомена-автослюсаря чи Дурнуватого-Кетута-Який-Спалив-Будинок-Свого-Дядька. Мій новий балійський друг Маріо залагодив цю проблему просто — назвався Маріо.

— А чому Маріо?

— Бо я люблю все італійське, — відповів він.

Коли я розповіла, що недавно чотири місяці жила в Італії, Маріо вразився. Він навіть вийшов з-за стійки і заявив:

— Проходь, сідай і розповідай.

Я зайшла, сіла і все йому розказала. Так ми стали друзями.

По обіді я вирішила розпочати пошуки свого цілителя і запитала в Маріо, чи він часом нікого не знає на ім’я Кетут Лієр.

Маріо зводить брови і думає.

Я чекаю, що він зараз скаже щось на кшталт: «О, так! Кетут Лієр! Старий цілитель, що помер минулого тижня — дуже сумно, коли такі шановані люди відходять від нас…»

Маріо просить повторити ім’я, цього разу я пишу його на аркушику, побоюючись, що можу якось неправильно вимовити. Так і є, обличчя Маріо ясніє, коли він упізнає — Кетут Лієр!

Тепер я боюсь, що він скаже: «О, так, Кетут Лієр, божевільний, якого заарештували минулого тижня, бо він геть сказився…»

Натомість Маріо каже:

— Кетут Лієр — це відомий цілитель.

— Атож, це він.

— Я його знаю. Буваю у його домі. Минулого тижня водив до нього свою кузину. Їм потрібні були ліки для дитини, яка плакала ночами. Кетут Лієр допоміг їй. А одного разу я привів до нього американку, таку як ти. Вона хотіла якогось чар-зілля, щоб стати привабливішою для чоловіків. Кетут намалював для неї чарівну картину, що мала допомогти їй стати красунею. Після того я кепкував з неї. Щодня казав: «Картинка діє! Поглянь, яка ти стала гарна! Це допомагає!»

Я згадала про малюнок, який Кетут Лієр подарував мені декілька років тому і розповіла Маріо, що у мене теж є чарівна картинка від цілителя.

Маріо сміється:

— На тебе вона теж діє!

— Мою картинку призначено для того, щоб допомогти знайти Бога, — пояснюю я.

— І тобі не хочеться бути привабливішою для чоловіків? — спантеличено запитує він.

Натомість я кажу:

— Агов, Маріо, як ти думаєш, чи міг би ти відвезти мене до Кетута, як матимеш час?

— Не зараз, — відповідає Маріо.

Я не встигла ще й розчаруватись, як він додав:

— Можливо, хвилин за п’ять.

75

Отак-от. Першого ж дня перебування на Балі я раптом опинилася на задньому сидінні мотоцикла, обнімаючи свого нового індонезійсько-італійського друга Маріо, який віз мене з вітерцем повз рисові тераси до будинку Кетута Лієра. За два роки я стільки всього передумала стосовно моєї зустрічі з цілителем, а тепер і не здогадуюся, що маю йому казати, коли приїду. І очевидно, він мене не чекає. Тож ми прибуваємо без запрошення. Я впізнаю вивіску на дверях, ту саму, що й минулого разу: «Кетут Лієр, художник».

Це типове традиційне балійське обійстя. Висока кам’яна стіна оточує всю територію, всередині — дворик і храм у глибині. У цих означених стіною межах, проживають свої життя декілька поколінь людей у різних з’єднаних між собою приміщеннях. Ми заходимо без стуку (дверей немає) під праведне обурення кількох