Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Блукав я марно у тумані наодинці. Залишив пустку і зайшов у яр. У ньому схили вкриті ковдрою товстою, яку зіткали з язиків вогню. У глибині западини побачив дві особи: дід і середніх років чоловік. Між пальцями пускав молодший блискавицю. Та виривалася, а він прискіпливо спостерігав оті безрезультатні спроби полонянки утекти на волю. Дід зачаровано дивився на те все, неначе відбувалось щось цікаве. Молодший чоловік шар блискавичний відпустив, розжавши вказівний з великим пальці. Звільнившись, куля полетіла догори у безкрай простору, що люди називають Всесвіт і стала часткою тих багатьох світил, які утворюють нове сузір'я в небі.

“Ну от, ще фокусник один. Отож везе мені сьогодні на вистави!”, - подумалось мені, побачивши вражаючий атракціон акторів. Старий, помітивши, що наближаюся до них, привітно помахав та ще й покликав: “Богдане, підійди сюди. Чекаємо ми на твою появу. Добрався ти, онуче, до чертогів Живи накінець! Тепер я заслужив на відпочинок!” Мене вже намагались ошукати перед цим зелені виродки: Кізімор із Загуром. Я бачу, місце дивне аж кишить махлярами та шахраями вищого гатунку! Тому віднісся з недовірою до слів, тим більше, зустрічалися одні відлюдники до того. На всякий випадок, все ж привітавшись чемно з обома, не приховав до них свою підозру.

– Я перепрошую, але не пам’ятаю вас. Будь ласка нагадайте, де ми зустрічались?

– Дід твій, Арсен! Мольфарка Христя привела в наш світ тебе і брата на Кривавий Місяць!

– Припустимо, а де тоді гілки та листя? Адже на лісовика, скажу відверто, щось не дуже схожі.

– Вони вночі згоріли у вогні, коли я передав тобі знання і силу.

“Щось, поки що, мені не було толку з них”, - подумав я і пригадав події. Та загалом, неначе правду дід казав. Було таке - не стану відрікатись. До того ж, балакучий, видно, він один такий - хоч щось у нього зможу розпитати.

– Що це за місце? Зборище відлюдників якесь? Чи може в них усіх обітниця мовчання?

– Ти у чистилищі, - “утішив” мене дід, - Чекають тут на переродження в новому тілі.

– Не може бути! - здивувався я, - Тож люди в рай чи пекло попадають після смерті.

– Це марнотратство! - відповів на те старий, - Подумай сам. Пройшло багато років. Обидва місця тих вже луснули б давно від нових мешканців, що неупинно прибувають!

Слова старого таки мали сенс. Навіщо виробляти нові душі, лише бодай на років сімдесят, щоб з новим тілом їх творити знову. Та це ж подвійна витрата зусиль! Тож набагато краще - всього один раз згаяв час, ресурси на створення новітньої душі, тоді вселяй її в тіла різноманітні, і знову обертай Коло Життя. Тим, хто врешті-решт порозумнішав, збагнув, які зубчатки рухають буття - дай відпочинок. Бо просвітлившись наостанку, зробилися вони подібними Творцю і заслужили собі місце біля нього. Зате упертих, нерозумних ледацюг ганяй по Колу, поки не стошнить тих непокірних. Та зрештою, ціною нескінченних перероджень у тіла, до них дійде те ж саме за багато Кола оборотів.

Але не треба філософії мені. Прийшов за іншим я до матері Природи. Нехай старий розкаже, де її знайти, то й далі помандрую в своїх справах.

– Чертоги Живи дивні в вас якісь. Збирався я побачити палац, хоча б хатинку. А де знаходиться вона сама - праматір усього живого на планеті?

– Вважай, онуче, ти її знайшов, - старий з поклоном, жестом шанобливим, вказав рукою, ніби і не пив, навіщось на свого сусіда.

– Жартуєте? - розсердився на нього я, - Це ж чоловік, а Жива має бути жінка!

– Імен багато маю, - посміхнувся наймолодший з двох, - Зевс, Ра, Юпітер, Вішну, Деміург, а є такі, що називають Жива. Насправді ж той, кого звеличують в книжках словами: всеблагий, великомудрий, всемогутній…

– Та ну! У нас по-іншому малюють образ цей: дід, чоловік, вгорі між ними пташка.

– У кожного фантазія своя, та суті справ від того не міняє. Як не зображуй уособлення моє - все рівно образ вийде помилковий.

Я вразився, почувши ті слова. Споконвіків творили люди війни, щоб доказати іншим, що у них уява вищих сил є сама вірна. Творили зло в безумії своєму, язичниками кличучи незгодних бунтарів. Жорстоко змушували відректися від обрядів вікових і давніх, щоб потім “правильно” товкти лобами землю та набивати гулі на чолі. Бо знають ліпше, аніж решта навкруги, як краще і завзятіше робити. Та не могли збагнути ті сліпці, що помилялися так само, як і інші. Обмеженість людського розуму у нас і є найбільша в світі перепона. Складні зубчатки й важелі приводять в рух Кільце Життя, а наші мізки це не в змозі осягнути. Можливо зрозуміємо колись, в майбутньому, через багато років. Та поки хай сміються вищі сили з нас і тішаться з того, як ми їх уявляємо.

– Не дуже вираз “милостивий” вам може підійти, - я запитав зухвало в чоловіка, - бо зло існує на землі і по цей день. Хіба не можна знищити його, залишивши лише добро на світі?

– Вони є частками цілого одного. Не можуть існувати поодинці. Якщо у світі існуватиме лише добро, ніхто не зможе оцінити це по праву. Тож згодом перетвориться воно у повсякденне, що не цінять люди. Тоді добро те, втративши первісну вартість, знеціниться і перетвориться на зло. Ажде не знатиме ніхто - могло би бути значно гірше!

– Щось дуже зручно нам розказують про вас, - я дужче насідав на чоловіка, - Всемилостивий дає лише добро, а зло - то вже нечиста сила!