Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Ноги, хлопці, ноги! – вони з усіх сил, що ще залишалися, рвонули в рудоуправління. Услід не стріляли. До зеленого автобуса за хвилину додався бетеер, який почав намотувати кола.

– Я тільки одного не зрозумів, – здивувався Антон. – Чому потрібно саме у футболках виходити?

– Бояться, щоб не підірвалися. Такі випадки вже траплялися. Карат от підірвав себе разом із купою москалів… У полон нас хочуть узяти, тому і не стріляють.

– Ну, якщо так, то вони впевнені, що ми нікуди звідси не подінемося. Тобто, їх тут повно, правду сказали діти, Лісниче.

– І зараз нас оточать…

– Треба цивільний одяг пошукати. Тут же люди працюють, значить, повинен бути змінний одяг, робочий.

Напевне, це був хоча б якийсь шанс на порятунок, якщо пощастить, звісно. В одному з підсобних приміщень знайшли будильник і витягли з нього батарейку, яка підійшла до джипіесу, який не працював із ночі. Там же Антон побачив розетку і підключив заряджатися телефон. Дзвонити йому особливо було нікому. Набрав друга:

– Алло, Пашо? Це Антон. Я швидко. Послухай мене уважно: наш батальйон розбили під Іловайськом. Я тимчасово живий, але якщо я звідси не вийду, нехай моя мама не соромиться отримати компенсацію, їй жити не буде за що без мене. Скажи їй це, будь ласка…

Цей дзвінок і врятував їм свободу, а, може, і життя – дива, виявляється, ще трапляються, і головне диво на цій війні – наші люди. Друзі Павла миттєво зв’язалися з волонтерами, які витягали з оточення хлопців із «Дніпра-1». Коли вже почало сутеніти, мінометники непомітно покинули рудоуправління і вже знайомою дорогою повернулися до Підгорного. «Серйозні люди», що полювали за ними, не знаючи місцевості, напевно, не ризикнули їх переслідувати.

Зморені, хлопці йшли з автоматами наперевіс по відкритому простору. Вони вже нічого не боялися – інстинкт самозбереження під важкістю останніх, фактично безсонних діб, голоду і постійної смертельної небезпеки згасав на очах.

Нарешті вони побачили силует великої, як здалося, легкової машини, що пронизувала ніч світлом численних фар. Машина не рухалася, просто стояла і світила по сторонах, явно на когось чекаючи. Це могли бути волонтери, а могли – і сепаратисти, інформація про групу укропів, що вискочила з оточення, напевно ж, розійшлася дуже швидко.

– Паша сказав, що на нас чекатиме «москвич»… – Вони наставили автомати на автомобіль.

– Зачекайте, поки ще зарано, давайте підійдемо ближче… – шепотів Антон.

Раптом світло вихопило номер машини – він збігався з тим, який називали волонтери.

– Та це ж реально «москвич», а не джип! – крикнув Бадьорий. – Нічого собі, який тюнінг наворочений! – вони полегшено розсміялися і побігли назустріч.

Тієї ж ночі бійці вже вивантажилися на батальйонній базі в Курахово.

Друга група мінометного взводу при виході з оточення в селі Бурному вступила в бій із сепаратистами і втратила бійця з позивним Дудаєв, доля якого невідома і досі. Інші четверо дісталися до Комсомольського, де їх підібрав Жак.

Після «Іловайського котла» Антон пішов із батальйону.

«Доброго вечора, мене звати Сергієм. Мені п’ятнадцять років. Мій батько – доброволець батальйону «Донбас». Я не хочу озвучувати його позивний, бо в моїй оповіді – багато особистого. До того ж я не впевнений, що те, що я розповім, вам сподобається – у правди, як у тій індійській казці про слона і трьох сліпих, багато різних варіантів. І дуже часто правда залежить від того, за яку частину слона саме ти тримаєшся саме в цей момент: за ногу, за вухо, за хвіст або хобот. Тож як не намагайся, жоден сліпець не в змозі охопити слона повністю. Що вже тоді казати про зрячих, які переважно мають звичку судити про слонів, жодного разу навіть не доторкнувшись до них? Зате я можу обіцяти, що не зміню жодного слова з розповідей батька і його друзів про той бій в Червоносільському, хоча, зізнаюся, скласти цілісну розповідь з їхніх хаотичних спогадів непросто. Однак спочатку мені б хотілося розповісти про нашу родину. Пояснити, чому ми виїхали з Донецька, а мій батько став добровольцем.

У Донецьку я провів усе життя. Напевно, це звучить занадто сильно для хлопця, якому тільки п’ятнадцять – «все життя», але для деяких моїх однокласників і знайомих із Донецька п’ятнадцять років виявились дійсно всім їхнім життям – вони загинули під обстрілами.

Наша родина – тато, мама і я – жила дуже добре. Батько займався будівельним бізнесом, мав великий оптовий склад і два магазини. Політикою особливо ніколи не цікавився, але завжди був за сильну незалежну Україну і постійно дискутував із цього приводу з мамою, якій подобався Путін. Просто подобався, і все. Коли після Майдану, який ми, звісно, не підтримували, і Криму – тут уже настрої різко змінилися – почалися перші мітинги в Донецьку – і сепаратистські, і проукраїнські – ми ходили з батьком і туди, і туди. На сепаратистські – щоб, як казав батько, подивитися на лайно, яке там спливає, хто мутить воду, а на проукраїнські – висловити нашу громадянську позицію. Нас було дуже багато, прихильників єдиної України, які ризикували ходити з жовто-блакитними прапорами по Донецьку в ті дні. Спочатку нам здавалося, що це безпечно, і в рідному місті нас, корінних дончан, ніхто не посміє зачепити. Мама ж ходила тільки на мітинги, де виступав Губарєв, вона була в захваті від його палаючих шизофренією очей, називала його лідером і все таке, тобто він їй також подобався, і вона повторювала за ним усілякі нісенітниці. З кожним днем ситуація ставала все більш напруженою, на наші мітинги почали нападати тітушки з металевими ланцюгами і бітами, а влада – і місцева, і центральна – мовчки спостерігала, як принижують патріотично налаштованих людей, як їх забивають до смерті, як місто провалюється в морок насилля. Друзі батька нічого не робили і переконували його: «Та ні, СБУ ніколи не дозволить, щоб тут вчинили якийсь заколот! Вони просто придивляються нині, хто керує, щоб потім арештувати всіх одразу!» Але на наших очах легкою імітацією штурму невеличка група гопників узяла будинок СБУ і вивезла звідти три вантажівки зброї. Донецьке СБУ, як виявилося, не тільки дозволило, але й зробило все, щоб сепаратисти захопили в Донецьку владу.

Батько від самого початку добре розумів, куди воно хилиться. Він почав шукати зброю – мав план, як витіснити сепаратистів – тоді вони були ще невеличкою купкою напівп’яних маргіналів.

В аеропорту в цей час стояла українська армія, але військові ані самі нічого не зробили, ані не дали можливості змінити ситуацію