Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Це ж скільки вони сюди на нас сили нагнали? – дивувався Бадьорий.

– Питання не в цьому навіть. Питання в іншому – чи підуть вони тепер далі: на Дніпро, на Запоріжжя, на Одесу?

Бійці мовчали. Так, вони мали шанс урятуватися, вибратися звідси, але що чекало на них там, в Україні? Велика війна?

– Хай вже потім про це, хлопці. Спочатку маємо вийти, – Бадьорий був, як завжди, конкретним. – Пропоную перейти Кальміус між Комсомольським і Старобешевим, десь у районі Берегового.

– Так, річка там має вужчою бути. А, може, і човна знайдемо або брід якийсь… – погодився Антон.

– Брід? Кальміус – це ж велика річка!

– Повір мені як жителю Донецька!

Сперечатися ніхто не став.

Поміж Шевченковим і Строїтелем бійці знову наткнулися на велику колону російської техніки і довго чекали в лісосмузі, поки за обрієм не стихне останній звук двигуна. Пройшли трохи далі, і біля села Бурного перейшли залізницю і повернули ліворуч. До Берегового залишалося зовсім небагато, але раптом навколо в темному похмурому небі почали спалахувати зелені ракети, і всім, окрім Бадьорого, здалося, що вони в оточенні.

– Ні, – заперечив Бадьорий. – Це їх патрулі дають один одному знати, що все гаразд. Вони можуть стояти на місці, можуть рухатись по заданому периметру. Почекаємо…

Чого він очікував і яку логіку шукав у поведінці й траєкторії зелених ракет, ніхто так до кінця і не зрозумів. Але коли ракети спалахнули і погасли ще раз, Бадьорий пару хвилин подумав і сказав, що готовий. Група повернулася до залізниці й знову вирушила вперед вже випробуваним алгоритмом – посадка – поле – посадка – поле – поки по великому випаленому полю вони не зайшли в Берегове. Сил ні в кого вже не залишалося, навіть у Бадьорого. Всім конче був необхідний хоча б коротенький відпочинок. Тому, побачивши адміністративну будівлю – певне, школу – вони тихенько збили замок і поспали всередині на підлозі близько двох годин.

На світанку бійці вийшли до річки, де з подивом побачили дві вантажівки, які, швидше за все, залишили тут їх військові колеги-мінометники: «газ-66» із мінометом на кузові, що називають «сані», стояв посеред вулиці, друга вантажівка носом застрягла в очереті.

– Ого, – втомлено здивувався Антон, – не такий вже Кальміус тут і вузький.

Ані містка, ані човна поблизу не знайшлося. Вода виявилася, незважаючи на вранішній час, на диво теплою, в ній можна було зігрітися, але приймати водні процедури було ніколи – швидко створивши ланцюг, бійці перенесли на інший берег одяг і зброю. Не встигли вони вдягнутися, як почули гуркіт двигунів і гучні голоси – в село за трофеями навідалися сепаратисти або росіяни. На протилежному березі, на піску під обривом, напівголі бійці слугували ідеальною мішенню – їх можна було б розстріляти за кілька секунд. Але їм і тут пощастило – увагу ворогів відволікли українські вантажівки, і мінометники встигли піднятися по обриву і заховатися в кукурудзі.

– Що будемо робити далі? Куди йти: в Комсомольське чи одразу в бік Волновахи? – акумулятор мобільного телефону, що розряджався, дозволив зробити лише один дзвоник.

– Йдіть на Комсомольське, там наші, – відповіли їм.

Бадьорий повів групу вниз. Ближче до Комсомольського ожила рація, з якої вони з подивом і радістю почули знайомий голос. Говорив Жак, один із «донбасівців», що, як з’ясувалося, збирав на автобусі тих, хто виходив із оточення. Домовилися зустрітися в Комсомольському.

– Хлопці, думаю, потрібно начепити жовті стрічки, раз там свої. У кого що є, давайте, бо самі знаєте, як воно інколи трапляється, – сказав Гайдук.

Так, справді в перші місяці війни часто стріляли по своїх – коли з переляку, не розібравшись, а коли і тому, що розібратися було неможливо.

Вони вже йшли на повний зріст, не ховаючись, до цілі залишалося зовсім близько – територія, як їм повідомили, контролювалася українською армією. Біля Підгорного на елеваторі несподівано побачили білу «таврію» – незрозуміло, що люди, які на ній приїхали, могли тут робити. З машини швидко вийшов коротко стрижений пацанчик, весь у татуюваннях, у синіх спортивних штанях і чорній футболці.

– Е, я солдат поважаю, – процідив він крізь зуби якомога більш миролюбно, однак це прозвучало, наче він здійснював свій звичний гоп-стоп. – Нате вам сигарет!

– Спасибі, братан, ми не куримо.

Бійці вирушили далі. Пацанчик їх трохи збентежив – зазвичай цивільні тут не те що не йдуть на контакт із українськими військовими, а всіляко намагаються уникнути спілкування. Тому таке намагання догодити могло бути викликане бажанням детальніше роздивитися, скільки їх, як вони озброєні, довідатися, куди йдуть.

– Треба прискорюватися, хлопці, давайте до траси! Треба вшиватися звідси.

Це виявилося правильною думкою – бійці сильно втомилися і ледь тягли ноги. А на трасі можна зупинити машину і попросити – ну, як попросити? – дуже наполегливо запитати, чи не можна з вами трохи під’їхати. На подив, водії різко відмовляли в допомозі. Зазвичай, навіть якщо люди, м’яко кажучи, не дуже лояльно ставилися до українських військових, коли бачили солдат із автоматами, мовчки погоджувалися і везли. Антон навіть став демонструвати свій паспорт:

– Дивіться, я місцевий, я – з Донецька! Довезіть нас до Комсомольського, будь ласка, там наші!

– Там ваших немає! – грубо відповів похилого віку сивий дядько в світлій фланелевій сорочці з коротким рукавом. Він виглядав як відставний діяч комуністичної партії. – І ніколи вже не буде!

З ним і доїхали до рудоуправління, що в передмісті – не мали часу вже чекати, коли хтось погодиться добровільно. Всередині будівлі було приємно безлюдно і прохолодно. В ефірі рації діялось щось малозрозуміле – декілька разів вони дуже погано чули Жака, зате замість нього в розмову раптом, характерно гиркаючи, врізався голос із кавказьким акцентом.

– За вамі паєхалі уже… очен серйозніє люді на зельоних машинах!

Які люди? Чим вони такі серйозні? На яких машинах? Вирішили почекати неподалік на залізничному містку – звідти, раптом щось трапиться, можна легко відійти назад.

– Я в місто збігаю, – запропонував знову Лісник, – подивлюся, що там коїться. Їжі, води куплю.

– Тебе ж одразу вирахують.

– Я без пов’язки і зброї, знову ж таки – білоруський акцент… – бійці змучено посміхнулися.

Лісник повернувся через кілька хвилин:

– Уявляєте, тільки вийшов – дітвора грається неподалік. Побачили мене і кажуть: «Дядечко, тікайте звідси, тут навколо “денеер”. Вони вас уб’ють!» На мені що, написано, що я – за Україну, я не зрозумів?

Тут на дорозі показався зелений бус, очевидно, той самий – із серйозними людьми, і рація тим же голосом із кавказьким акцентом наказала:

– Е, кидай зброю, знімай «броники»