Читати книгу - "Небудь-де"

— Дякую, — сказала Дуері з повним ротом. — Маркіза ще ніде не видно?

— Ані знаку, — сказала Мисливиця.

— А Крупа й Вандемара?

— Теж ні.

— Смачне карі. Справді дуже добре.

— Ланцюжком розжилася? — спитав Ричард. Дуері трохи потягла ланцюжка вгору з-під одягу, щоб показати, а тоді дала йому впасти назад під вагою ключа.

— Дуері, — сказав Ричард, — це Ламія. Вона провідник. Каже, що може відвести нас куди завгодно в Долішньому.

— Куди завгодно? — Дуері плямкала хрустиками.

— Куди завгодно, — сказала Ламія.

Дуері схилила голову набік.

— Ти знаєш, як утрапити до ангела Ізлінтона?

Ламія повільно блимнула, і її довгі вії сховали й знову відкрили бузкові очі.

— До Ізлінтона? — перепитала вона. — Туди не можна…

— То ти знаєш чи ні?

— Це на Даун-стріт, — сказала Ламія. — У кінці Даун-стріт. Але це дуже небезпечно.

Мисливиця стежила за розмовою зі складеними руками й геть без захвату. Тепер же вона сказала:

— Нам не потрібен провідник.

— Знаєш, — сказав Ричард, — а мені здається, що потрібен. Маркіза ніде нема. Ми знаємо, що дорога небезпечна. Нам треба віднести… те, що ми маємо… ангелові. А тоді він розповість Дуері про її родину, а мені скаже, як повернутися додому.

Ламія весело подивилася на Мисливицю.

— А тобі він може дати мізків, — сказала вона, — мені ж — серце.

Дуері пальцями витерла останні залишки карі з коробки й облизала їх.

— Ми впораємося і втрьох, Ричарде. Ми не можемо дозволити собі провідника.

Ламія гордо скинула голову вгору.

— Я візьму свою платню з нього, а не з вас.

— І якої ж платні може зажадати така, як ти? — спитала Мисливиця.

— А це, — мовила Ламія з солодкою усмішкою, — лиш мені знати, а йому здогадуватися.

Дуері похитала головою.

— Мені цього не хотілось би.

Ричард пирхнув.

— Вам просто не подобається, що я почав з усім розбиратися замість того, щоб сліпо тягнутися за вами й робити, Що наказують.

— Річ зовсім не в цьому.

Ричард повернувся до Мисливиці.

— Гаразд. Ти знаєш дорогу до Ізлінтона?

Мисливиця заперечливо похитала головою. Дуері зітхнула.

— Треба рушати. Даун-стріт, кажеш?

Ламія всміхнулася губами кольору сливи.

— Так, леді.

Поки маркіз дістався ринку, вони вже пішли.

15

Вони зійшли з корабля по довгому містку і ступили на берег, де спустилися кількома сходами, пройшли довгим неосвітленим переходом і знову піднялися на вулицю. Ламія впевнено йшла попереду. Вона вивела їх на маленьку замощену вуличку, на стінах якої горіли й пахкали газові ліхтарі.

— Треті двері звідси, — сказала вона.

Вони зупинилися перед дверима, на яких висіла мідна табличка з написом:

КОРОЛІВСЬКЕ ТОВАРИСТВО

ЗАПОБІГАННЯ ЖОРСТОКОМУ ПОВОДЖЕННЮ

З БУДИНКАМИ

А трохи нижче були ще менші літери:

ДАУН-СТРІТ. СТУКАЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА

— Ми вийдемо на ту вулицю через будинок? — спитав Ричард.

— Ні, — відповіла Ламія. — Вулиця всередині цього будинку.

Ричард постукав у двері. Нічого не сталося. Вони чекали, здригаючись від передранкової холоднечі. Ричард постукав знову. Нарешті він подзвонив. Двері відчинив заспаний з виду лакей у перекрученій напудреній перуці й малиновій лівреї. Він глянув на різномастих приблуд на своєму порозі з виразом, ніби вони були не варті того, щоб заради них вставати з ліжка.

— Чим я можу вам допомогти? — спитав лакей. Колись Ричардові з більшою теплотою і люб’язністю сказали залізти дідькові в сраку й здохнути там.

— Даун-стріт, — владно сказала Ламія.

— Сюди, — зітхнув лакей. — Прошу витирати ноги.

Вони зайшли до шикарного вестибюлю, а тоді зачекали, поки лакей запалить усі свічки в канделябрі, які зазвичай можна побачити хіба що на книжках з м’якими палітурками, де його традиційно тримає в руці юна леді в легкій нічній сорочці, що тікає геть від маєтку, в якому світло горить лиш в одному віконці на горищі.

Вони пройшли вниз вражаючими сходами, устеленими дорогими килимами. Вони пройшли прольотом менш вражаючих і бідніше застелених сходів. Вони пройшли абсолютно не вражаючим прольотом, застеленим почовганою коричневою мішковиною і, нарешті, пройшли ще одним прольотом посірілих дерев’яних сходів без жодної подоби килимів.

Внизу сходів знайшовся антикварний службовий ліфт з табличкою, що повідомляла:

НЕ ПРАЦЮЄ

Лакей проігнорував табличку й відсунув зовнішні сітчасті двері з металевим грюком. Ламія ввічливо подякувала й зайшла до ліфта. Решта зайшли слідом. Лакей повернувся до них спиною. Ричард дивився крізь дротяне плетиво, як той пішов нагору дерев’яними сходами з канделябром в руках.

На стіні ліфта був короткий ряд чорних кнопок. Ламія натисла найнижчу. Двері з металевим плетивом автоматично й гучно зачинилися. Запрацював двигун, і ліфт почав повільно й скрипуче опускатися. Вони четверо стояли в ліфті впритул одне до одного. Ричард зрозумів, що може вирізнити запах кожної жінки, що їхала з ним: від Дуері пахнуло здебільшого карі, Мисливиця пахла зовсім не неприємно, потом, та якось так, що це нагадало йому про гігантських котів у клітках зоопарків, а Ламія задушливо пахла жимолостю, конвалією й мускусом.

Ліфт продовжував опускатися. Ричард спітнів липким холодним потом і глибоко загнав нігті в долоні. Він спитав найбільш невимушеним тоном, на який він міг спромогтися:

— Зараз же геть недоречний час для того, щоб усвідомити свою клаустрофобію, чи не так?

— Так, — відповіла Дуері.

— Тоді я не буду, — сказав Ричард.

І вони спускалися далі.

Нарешті ліфт здригнувся, брязнув, заторохтів і зупинився. Мисливиця відтягла двері вбік, озирнулася й вийшла на вузький виступ.

Ричард визирнув з дверей ліфта. Вони висіли в повітрі на вершечку чогось, що нагадало Ричардові колись побачену на картині Вавилонську вежу, або, скоріше, те, як могла б виглядати Вавилонська вежа, якби її вивернули. То була грандіозна й пишна спіральна дорога, вирубана в скелі, що скільки сягали очі спускалася донизу навколо центрального провалля. Тут і там на стінах тьмяно блимали вогні, а десь ген-ген унизу горіли крихітні багаттячка. А ліфт висів на самій горі того центрального провалля, у кількох тисячах футів над твердою землею. І погойдувався.

Ричард набрав у груди повітря й слідом за всіма вийшов на дерев'яний виступ. Хоч він і знав, що дивитися вниз — невдала думка, але все одно так і зробив. Між ним і кам'яним дном у тисячах футів унизу не було нічого, крім дерев'яної дошки. Ще одна довга дошка простяглася від їхнього виступу до початку кам'янистої дороги за двадцять футів од них.

— А ще, мабуть, — сказав він без тієї безтурботності, на яку сподівався, — зараз було б не дуже доречно нагадувати, що я паскудно зношу висоту.

— Все безпечно, — сказала Ламія. — Принаймні було безпечно тоді,