Читати книгу - "Небудь-де"

— Бачиш? — сказала Дуері. Вона простягла долоню й стисла Ричардове плече. — Все добре.

Ричард кивнув, а тоді ковтнув. Все добре.

Дуері перейшла на той бік. Здавалося, це їй не дуже подобалося, але, тим не менше, вона перейшла. Тепер усі три жінки чекали на Ричарда, а він просто собі стояв. Трохи згодом він помітив, що так і не ступив на дерев'яну дошку, не зважаючи на команди «вперед!», які він віддавав ногам.

Десь високо вгорі хтось натиснув кнопку, і Ричард почув брязкіт і далеке завивання пристаркуватого електричного двигуна. Двері ліфта з грюком зачинилися за Ричардовою спиною, залишивши його непевно стояти на вузькій дерев'яній платформі, не ширшій за дошку попереду.

— Ричарде! — вигукнула Дуері. — Рушай!

Ліфт поїхав угору. Ричард зійшов з тремтячої платформи на дерев'яну дошку, але його ноги миттєво перетворилися на холодець, і він опинився на тій дошці на всіх чотирьох, відчайдушно за неї вхопившись. Якась крихітна раціональна частина його мозку замислилася над ліфтом — хто його викликав і навіщо? Проте решта його розумових здатностей була направлена на те, щоб наказувати усім кінцівкам міцно триматися за дошку й подумки верещати на повен голос: «Я не хочу помирати!». Ричард якомога міцніше заплющив очі, певний, що коли він їх розплющить і побачить кам'яну стіну, що простягається донизу, то просто відпустить дошку й падатиме, падатиме і…

— Я не боюся падіння, — сказав він до себе. — Я боюся тієї миті, коли падіння припиняється й починається смерть. — Але він знав, що брехав собі. Він боявся саме падіння — боявся безпомічного польоту до кам'яного дна, коли руки й ноги тріпатиме потоком повітря, а тіло безконтрольно перевертатиметься, і він знатиме, що не може нічого вдіяти задля свого порятунку, і що йому не допоможе жодне диво…

Він потроху усвідомив, що хтось до нього говорить:

— Ричарде, просто повзи дошкою вперед.

— Я… не можу, — прошепотів він.

— Ти пройшов через набагато страшніше, коли здобував ключа, Ричарде, — сказав хтось. То була Дуері.

— Ненавиджу висоту, — затявся він, притиснувшись обличчям до дерева дошки й цокотячи зубами. А тоді: — Я хочу додому.

Він відчував щокою дошку, і раптом та почала хитатися. Голос Мисливиці промовив:

— Я точно не знаю, яку вагу вона може витримати. Ви двоє, станьте на неї отут. — Хтось пішов дошкою до Ричарда, і вона вібрувала від цих кроків. Він тримався за неї із заплющеними очима. А тоді Мисливиця тихо і впевнено сказала йому на вухо:

— Ричарде?

— Гм.

— Просто сунься вперед, Ричарде. Потроху. Давай… — її карамельні пальці погладили його побілілі пучки, що вчепилися в дошку. — Ну ж бо.

Він глибоко вдихнув і пересунувся на дюйм. Тоді знову закляк.

— Дуже добре, — сказала Мисливиця. — В тебе виходить. Давай далі. — І дюйм за дюймом, рух за рухом, вона голосом провела Ричарда через усю дошку, а тоді, в самому кінці, просто підняла його, узявши попід руки, й переставила на тверду землю.

— Дякую, — сказав він. Він не міг придумати інших слів, які могли б уповні відповідати тому, що вона щойно для нього зробила. Він повторив: — Дякую. — А тоді сказав, звертаючись до всіх: — Пробачте.

Дуері подивилася на нього.

— Все гаразд, — сказала вона. — Тепер ти в безпеці.

Ричард подивився на закручену спіраль, що вилася й вилася вниз під рештою світу, а тоді глянув на Мисливицю, Дуері й Ламію, і почав сміятися до сліз.

— Що такого смішного? — зажадала знати Дуері, коли він нарешті досміявся.

— В безпеці, — тільки й сказав він.

Дуері подивилася на нього, а тоді всміхнулася й собі.

— То куди підемо тепер? — спитав Ричард.

— Униз, — відповіла Ламія.

Вони почали спускатися по Даун-стріт. Мисливиця йшла попереду, а Дуері поруч із нею. Ричард ішов з Ламією, вдихаючи її конвалійно-жимолосний запах і насолоджуючись її товариством.

— Я дуже вдячний за те, що ти пішла з нами, — сказав він їй. — За те, що повела нас. Сподіваюся, це не принесе тобі нещастя чи ще чогось.

Вона не зводила з нього бузкових очей.

— Чого б воно мало принести нещастя?

— Знаєш, хто такі щуровусти?

— Звісно.

— Була одна щуровустка на ім’я Анестезія. Вона. Ну, ми з нею наче затоваришували, і вона вела мене до одного місця. А тоді її викрали. На нічному Лицарському мості. Я й досі гадки не маю, що з нею сталося.

Вона співчутливо всміхнулася.

— У мого народу є перекази про таке. Деякі з них навіть можуть бути правдиві.

— Ти мусиш мені їх переповісти, — сказав він. Стало холодно. Його подих клубився парою в морозному повітрі.

— Колись переповім, — сказала вона. Її дихання не клубилося. — Це дуже мило з вашого боку, що ви взяли мене з собою.

— Це найменше, що ми могли зробити.

Дуері й Мисливиця повернули за вигин дороги попереду й зникли з очей.

— Знаєш, — сказав Ричард, — ті двоє щось надто вирвалися вперед. Мабуть, нам треба трохи прискоритися.

— Нехай ідуть, — лагідно сказала вона. — Ми наздоженемо.

Ричард подумав, що це на диво схоже на підлітковий похід у кіно з дівчиною. Або на прогулянку додому після сеансу, коли відстаєш біля автобусних зупинок чи просто під стінами, щоб зірвати поцілунок, поквапливо й недолуго торкнутися губами й сплести язики, а тоді знову бігти вперед, щоб наздогнати друзів…

Холодний палець Ламії пробіг його щокою.

— Ти такий теплий, — захоплено сказала вона. — Мабуть, це чудово, коли маєш стільки тепла.

Ричард спробував удати скромність.

— Насправді, я про це нечасто думаю, — зізнався він. Десь далеко й угорі він почув металевий дзвін дверей ліфта.

Ламія ніжно й благально подивилася на нього.

— Ти не поділишся зі мною дрібкою свого тепла, Ричарде? — спитала вона. — Я так змерзла.

Ричард замислився, чи повинен зараз її поцілувати.

— Що? Я…

Вона нібито засмутилася.

— Хіба я тобі не подобаюся? — спитала вона. Він відчайдушно сподівався, що нічим її не образив.

— Звісно, ти мені подобаєшся, — почув він власний голос. — Ти дуже мила.

— І ти ж усе одно не використовуєш своє тепло повністю, хіба не так? — обґрунтовано відзначила вона.

— Гадаю, що ні…

— І ти сказав, що заплатиш мені за те, що я вас проведу. Ось якої платні я хочу. Тепла. Можна мені