Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— П’ятнадцять срібних монет! — стояв на своєму один з запрошених на імпровізовані торги лордів. — Ця кобила стара, як цей світ!

Я стискала щелепи, спостерігаючи за тим, як між двома аристократами та моїм батьком триває суперечка з приводу Бурульки. Я стояла поряд з тим, що колись називалося стайнями. І мовчала. 

Лорд Браер не прогнав мене. Можливо, боявся осуду  аристократів. Обидва лорди Шерве теж поки мовчали, спостерігали. А я раз у раз ловила на собі погляди Крістіана, який з’явився так раптово. І так… вчасно.

— Шістнадцять! 

— Сімнадцять!

— Вісімнадцять!

Я намагалася дихати рівно, готова у разі чого сама вступитися у цю суперечку. Мій батько теж тепер мовчав, після того, як показав першу кобилу для продажу.

— Тридцять золотих, — спокійний голос Крістіана Шерве пронісся гірським вітром і змусив всіх замовкнути. 

Лорд Браер здивовано поглянув на молодого лорда:

— Не пам’ятаю, щоб запрошував вас, лорде…

— Шерве, — Крістіан не зніяковів, прямо поглянувши на мого батька.

І я клянуся! Майлз Браер зблід.

— Коні — наша з батьком справа. Тому дивно, що ви не запросили нас, лорде Браер. І все ж, тридцять золотих. — Крістіан повернувся до інших учасників торгів. — Ваші ставки, лорди.

Ставок не було. Чоловіки, які не були готові віддати за Бурульку і золотої, змовчали, потупили погляди. 

— П-продано, — видихнув голова дому, а я відчула на собі його невдоволений погляд.

Навіть не здивуюся, якщо він вирішить, що це я їх запросила.

— Наступний кінь досить молодий, — батько махнув конюху, щоб той привів білого жеребця. Раніше я каталася на ньому, та після кількох падінь пересіла на Бурульку. 

Тато продовжував розхвалювати звіра. Розповідав про його батьків, наголошував на чистокровності…

— Він не чистокровний фіренієць, — глухий голос Браяна Шерве перервав батька. Чоловік пройшов вперед, зазирнув коню в очі і похитав головою. — У чистокровних очі повністю чорні. І ноги мохнаті. Якщо тільки ви не наказували стригти їх, то це метис.

Обличчя батька вкрили червоні плями.

— Плачу десять золотих, — промовив старший лорд Шерве, продовжуючи роздивлятися коня. — Тільки через добрий вік. 

— Одинадцять, — почувся невпевнений голос одного з запрошених лордів.

— Двадцять, — обрубив батько Крістіана. — Це остаточна ціна.

— Продано, — зітхнув Майлз Браер.

Подальші торги проходили у такому ж ключі. Торговець кіньми ставив під сумніви кожне твердження господаря, і називав ціну, яку перевищувати ніхто з присутніх не хотів. Та все ж таки, це явно були не ті гроші, які батько хотів отримати з сьогодняшнього заходу.

Цікаве трапилося, коли конюх спробував підвести до глядачів Буревія. 

Варто було відв’язати його, як кінь брикнувся, тряхнув головою і встав на задні ноги, відкинувши конюха.

Я кинулася до звіра, не замислюючись.

— Тихіше, хлопчику! — я скинула руки перед тим, хто гарцював на задніх ногах. Передні копита зі свистом розсікали повітря. — Тихіше! Отак. Все добре. Добре. Ти чуєш мене?

Масивні передні копита з силою опустилися на землю. Буревій нахилив голову вбік, наче намагаючись роздивитися мене.

«Чую. А ти мене чуєш?»

Я відступила на крок від несподіванки.

Цей голос! Той самий, що і тоді! 

Я струснула головою. Цього не може бути. Я не можу чути голос коня… У коней не буває голосів! Адже так? Так?!

— Леді Браер, дозвольте мені, — конюх підскочив до мене, вклонився. І поквапився до Буревія, який дивився тільки на мене. 

Наче чекав відповіді. Чекав її від мене.

— Я тебе чую, — прошепотіла я, дивлячись коню в очі. 

Це було так дивно. Так неправильно.

«Геть! Ніхто мене не торкнеться! Геть!»

Кінь відскочив від конюха, зафиркав, морда вкрилася білою піною. 

— Відійдіть, — я сама не впізнала свій голос. Він пролунав так твердо. Так дзвінко. І чоловік послухався. — Буревію, заспокойся!

Кінь застиг на місці, дивлячись тільки на мене. Він важко дихав, великі ніздрі роздмухувалися, як від сильного вітру. А в очах блищав… страх.

— Підійди, — твердо промовила я. — До мене, хлопчику. Все добре. Ніхто тебе не образить.

Буревій ще мить стояв на місці. А потім зробив невпевнений крок. Один. Другий. Третій. І зупинився. Зупинився на відстані простягнутої руки.

Я торкнулася долонею його морди вперше. Провела по м’якій шовковистій шерсті.

— Він обрав собі господаря, — пролунав голос лорда Шерве за моєю спиною. Лорда Шерве старшого. — Як людина, яка більшу частку свого життя присвятила коням, скажу — він більше нікому належати не буде. Це не та порода.