Читати книгу - "Процес"

– Про що ти хочеш дізнатися тепер? – запитав сторож. – Адже ти просто невситимий.

– Усі прагнуть доступитись до правосуддя, – проказав чоловік, – тож як сталося, що за багато років ніхто, крім мене, не вимагав, щоб його пустили?

Сторож побачив, що чоловік от-от помре, і, щоб його кволий слух ще сприйняв що-небудь, проревів йому на вухо:

– Тут більше нікого не можна було пускати, бо ця брама призначалася тільки для тебе. Тож тепер я піду звідси й зачиню її.

– Отже, сторож одурив того чоловіка, – нараз виснував К., ця розповідь дуже зацікавила його.

– Не поспішай ніколи, – наставляв його священик, – і не погоджуйся з чужою думкою без перевірки. Я розповів тобі тільки те, про що була розповідь, про ошуканство там не йшлося.

– Таж ні, там усе ясно, – заперечив K., – і твоє перше тлумачення цілком слушне. Сторож повідомив спасенну звістку тільки тоді, коли вона вже нічим не допомогла б чоловікові.

– Просто він раніше не запитував, – викрутився священик. – Ти ж подумай: він був лише сторож і як сторож він виконав свій обов’язок.

– Чому ти гадаєш, що він виконав свій обов’язок? – запитав K. – Адже він його не виконав. Його обов’язок, можливо, полягав у тому, щоб відганяти всіх чужих, а цього чоловіка, якому призначалася ця брама, він мав пустити.

– Ти не слухав мене як слід і перекрутив мою розповідь, – дорікнув священик. – У цій розповіді сторож подає два важливі пояснення, як доступитись до правосуддя: одне на початку, а друге наприкінці. Першого разу сказано, що тепер його не можна пустити, а другого – що ця брама була призначена тільки йому. Якби між цими двома твердженнями існувала суперечність, ти мав би слушність, сторож одурив би чоловіка. Але тут суперечності нема. Навпаки, перше пояснення навіть натякає на друге. Можна було б сказати, що сторож навіть вийшов за межі свого обов’язку, давши чоловікові надію, що, можливо, його колись упустять. На той час його обов’язок, здається, полягав у тому, щоб не пускати чоловіка, і чимало слухачів справді дуже дивувалися, що сторож узагалі дав йому ту надію, хоч сам, здається, полюбляв точність і невідступно пильнував своєї служби. Протягом багатьох років він не покидав своїх чат і зачинив браму аж наприкінці, він добре усвідомлював вагу своєї служби, кажучи: «Я могутній»; він шанував начальство і боявся його, бо казав: «Я тільки найнижчий сторож», і він аж ніяк не балакучий, бо всі ті роки ставив так звані «байдужі запитання»; він непідкупний, бо ж казав про подарунок: «Я беру, але тільки на те, щоб ти не думав, ніби не вжив усіх способів», його, коли йдеться про обов’язок, неможливо ні розчулити, ні вблагати, бо ж сказано про чоловіка: «Він вимучив сторожа своїми благаннями», зрештою, навіть його зовнішність свідчить про педантичність характеру – великий гострий ніс і довга ріденька чорна татарська борода. Невже є сторож, ще вірніший своєму обов’язку? Проте в сторожа є й інші риси вдачі, вкрай сприятливі для того, хто вимагає доступу, саме вони допомагають нам усвідомити, що тим своїм натяком на майбутню можливість доступитись він міг трохи порушити свій обов’язок. Адже не можна заперечити, що сторож трохи простакуватий, а на додачу ще й чванькуватий. Та якщо слова сторожа про його могутність і могутність решти охоронців брам, дивитись на яких навіть йому несила, – так-от, навіть якщо ці слова самі по собі, може, й правда, то спосіб, яким їх висловлено, засвідчує, що його розуміння затьмарене простодушністю й зарозумілістю. І слухачі тут кажуть: «Справжнє розуміння однієї речі й нерозуміння іншої, подібної до неї речі, не зовсім узгоджуються між собою». В усякому разі слід припустити, що ті простодушність та зарозумілість, хоч які мізерні їхні зовнішні вияви, все ж ослабили пильність сторожування, це вади сторожової вдачі. До цього ще додається, що за своєю натурою сторож – людина приязна, він аж ніяк не суворий службовець. Уже першої миті він дозволяє собі жарт, запрошуючи чоловіка зайти попри недвозначну й нескасовану заборону, потім не відсилає його геть, а дає йому, як сказано, стільчика й садовить біля брами. Терпіння, з яким сторож усі ті роки вислухав чоловікові благання, невеличкі допити, приймання подарунків, великодушність, із якою він дозволяє, щоб чоловік уголос біля нього проклинав нещасливий випадок, до якого спричинився сам сторож, – це все можна пояснити співчуттям. Не кожен сторож так поводиться. І нарешті, коли йому махнули, він низько нахиляється до чоловіка, щоб дати йому нагоду запитати востаннє. Тільки ледь помітне нетерпіння – сторож знає, що все вже скінчилося, – проступає в його словах: «Ти невситимий». Чимало слухачів, удаючись до таких пояснень, ідуть іще далі, вважаючи, ніби слова «Ти невситимий» передають своєрідне дружнє зачудування, яке, зрештою, трохи приправлене зверхністю. Хай там як, але постать сторожа виявляється трохи інакшою, ніж тобі здається.

– Ти знаєш цю розповідь краще за мене і вже дуже давно, – сказав К. Із хвилину вони помовчали, потім К. озвався знову: – Тож, по-твоєму, чоловіка не одурено?

– Зрозумій мене правильно, – мовив священик, – я тобі лише показав, які думки можна виснувати з цієї розповіді. А тобі не слід дуже зважати на них. Сама розповідь незмінна, а думки дуже часто – лише вияв розпачу з цього приводу. В даному разі є навіть думка, згідно з якою одурено саме сторожа.

– Це вже надто далека думка, – заперечив К. – Як її можна обґрунтувати?

– Обґрунтування, – відповів священик, – полягає в простодушності сторожа. Адже сказано, що внутрішнього устрою правосуддя він не знає, знає тільки дорогу перед брамою, по якій змушений довіку походжати. Його уявлення про той внутрішній устрій уважатимуть за дитячі, крім того, можна припустити, що він сам боїться того, чим хоче налякати чоловіка. Так, він боїться ще дужче, ніж чоловік, бо той нічого так не хоче, як зайти, навіть уже почувши про страшних внутрішніх сторожів, натомість сам сторож заходити не хоче, принаймні ми про це нічого не знаємо. Інші, щоправда, кажуть, що він уже мав бути всередині, бо ж колись його наймали на службу правосуддю, а те могло діятись десь усередині. На це можна відповісти, що його могли поставити сторожем, просто гукнувши з брами, і що принаймні дуже далеко всередину сторожеві заходити не можна, бо вже на третього охоронця йому несила дивитись. До того ж не сказано, що за багато років він, крім про охоронців, іще щось розповідав