Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

— Ця жінка засуджує мене, бо вона добропорядна, — пробурмотіла Івіш до свого ножа. — А я не добропорядна, я собі розважаюся, впиваюся, ось провалюся на іспитах. Ненавиджу добропорядність! — на всю горлянку закричала вона.

— Замовкніть, Івіш, прошу вас.

Івіш дивилася на нього крижаним поглядом.

— Ви начебто зупиняєте мене? — запитала вона. — А певно, ви теж добропорядний. Не бійтеся: коли я проведу десять років у Лаоні, з батьком і матір'ю, то буду ще добропорядніша, ніж ви.

Вона розсілася на стільці, вперто притискаючи лезо ножа до столу й несамовито намагаючись зігнути його. Запала важка мовчанка, потім жінка в чорному обернулася до свого чоловіка.

— Мені в голові не вкладається, як це можна поводити себе так, як оце дівча.

Її чоловік з острахом зиркнув на широкі плечі Матьє.

— Н-ну! — тільки й промовив він.

— Звичайно, вона в цім не винна, — провадила його дружина, — винні ті, хто привів її сюди.

«Ну от, — подумав Матьє, — вже і сварка». Івіш, звичайно, все це чула, та нічого не сказала, вона була сумирна, мов ягня. Аж надто сумирна: немов би щось надумала собі; раптом вона підняла голову, на обличчі в неї була якась біснувата радість.

— Що з вами? — тривожно поспитав Матьє.

Вона побіліла мов крейда.

— Нічого. Ось… ось я вчиню ще одну непристойність, щоб трохи побавити цю пані. Хочу поглянути, чи зносить вона вигляд крови.

Сусідка Івіш легенько скрикнула й закліпала очима. Матьє хутко зиркнув на руки Івіш. Вона тримала ножа в правиці і старанно чикрижила долоню лівої руки. Шкіра була розпанахана від великого пальця до самісінького мізинця, побігла кров.

— Івіш! — заволав Матьє. — Господи, ваші рученята!

Івіш невиразно посміхнулася.

— Як ви гадаєте, відведе вона погляд? — запитала вона.

Матьє простягнув руку над столом, і вона покірно віддала йому ножа. Матьє був у відчаї, він дивився на тендітні пальчики Івіш, уже замурзані кривлею, й думав про те, як же їй боляче.

— Та ви з глузду з'їхали! — сказав він. — Я одведу вас у вбиральню, вас перев'яжуть.

— Мене перев'яжуть? — Івіш люто зареготалася. — Ви замислюєтесь над тим, що кажете?

Матьє підвівся.

— Ходімо, Івіш, хутчій, прошу вас.

— Дуже приємне відчуття, — не підводячись, мовила Івіш. — Таке враження, ніби моя рука була шматком вершкового масла.

Вона підняла ліву руку до самісінького носа і критично розглядала її. Кров цебеніла звідусіль, цівки скидалися на мурашині вервечки.

— Це моя кров, — сказала Івіш. — Мені так любо дивитися на свою кров.

— Годі! — рішуче сказав Матьє.

Він ухопив Івіш за плече, та вона зненацька випручалася й велика краплина крови впала на скатерку. Івіш дивилася на Матьє, і її очі аж горіли од ненависти.

— То ви ще й хапаєте мене? — запитала вона. І з образливим сміхом докинула: — Мені треба було б зважити, що для вас це занадто. Вас приголомшує, що можна бавитися, пускаючи собі кров.

Матьє відчув, що лице його блідне від люті. Він сів, поклав лівицю догори долонею на стіл і солодко мовив:

— Занадто? Ні, крихітко Івіш, просто-таки пречудово. Це забавка для шляхетних панночок, еге ж?

Одним ударом він всадив ножа собі в долоню і майже нічого не відчув. Коли він відпустив ножа, той так і залишився стирчати в його тілі, прямісінький, догори колодкою.

— Ой! Ой! — з відразою заверещала Івіш. — Вийміть його! Вийміть же!

— От бачите, — крізь зуби процідив Матьє, — це можуть усі.

Він почувався розслабленим і ваговитим і трохи боявся знепритомніти. Та почував і вперту втіху, і якесь недобре, підступне бажання вколоти. Він штрикнув себе ножем не лише для того, щоб кинути виклик Івіш, це був також і виклик Жакові, Брюне, Даніелю, всьому своєму життю. «Ото вже ж дурень я, — подумалося йому, — правду казав Брюне, що я старе дитя». Та все ж не міг позбутися відчуття втіхи. Івіш дивилася на руку Матьє, мовби прибиту ножем до столу, і на кров, що цебеніла довкруг вістря. А потім глянула на Матьє, й лице її змінилося. Вона м'яко сказала:

— Навіщо ви це зробили?

— А ви? — напружено поспитав Матьє.

О ліву руч знявся загрозливий галас: це була громадська думка. Матьє було на нього начхати, він дивився на Івіш.

— Ох, — сказала Івіш, — мені… мені так шкода.

Галас усе зростав, і дама в чорній сукні заверещала:

— Вони п'яні, вони покалічать себе, треба їм завадити! Я не можу на це дивитися!

Обернулося кілька голів, підбіг офіціянт.

— Пані щось бажає?

Жінка в чорному притиснула до вуст хустинку й, не кажучи ні слова, показала на Матьє з Івіш. Матьє хутко висмикнув ножа з рани і відчув страшенний біль.

— Ми покалічилися ножем.

Офіціянт, видно, бував у бувальцях.

— Якщо панове пройдуть у вбиральню, — незворушно сказав він, — то служниця зробить усе, що потрібно.

Цього разу Івіш покірно підвелася. Услід за офіціянтом вони перетнули залу, тримаючи кожен свою руку догори, й це було так кумедно, що Матьє зареготався. Івіш занепокоєно глянула на нього, а потім і собі засміялася. Вона так шалено реготалася, що її рука затремтіла. Дві краплини крови впали на паркет.

— Розважаюсь я, — сказала вона.

— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!

— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.

— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?

— Та ні.

— А! Так я і думала… Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.

Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.

— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.

— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.

— Тепер мені боляче, — сказала Івіш.

— Мені теж, — посміхнувся Матьє.

Він був щасливий. Він прочитав написи «Для панів» і «Для пань» золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.

— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.

— Та певно ж! — розквітла Івіш.

Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а