Читати книгу - "Гробниця"

Раптом Леоні вийшла на більш-менш рівну ділянку на схилі пагорба, з якої відкривалася панорама далеких гір. Через дренажну канаву вів маленький кам’яний місток. Під ним стежину перетинала смуга коричневої землі з неглибоким руслом, промитим весняними талими водами. Зараз воно було сухе.

Далеко за галявиною, підіймаючись над вершечками дерев, перед Леоні несподівано відкрився величезний світ, схожий на безмежне полотно художника. По неозорому небу пливли хмарини, а в долинах і западинах висіла легка надвечірня імла, що утворилася внаслідок спекотної та вологої погоди.

Леоні набрала повні груди повітря. Удалині від цивілізації, від сірих і червоних дахів Рен-ле-Бена, від силуету годинникової вежі та від обрисів «Готелю де ля Рен» у неї з’явилося неповторне відчуття легкості й піднесеності. Укрита, наче коконом, тишею лісу, вона уявляла собі гамірні кафе та бари, стукотіння начиння на кухнях, брязкотіння упряжі й екіпажів на головній вулиці Рен-ле-Бена, вигуки, візників на Пляс дю Перу. І тут вітер до неї доніс тоненький голос церковного дзвону.

Уже третя година.

Леоні прислухалась, аж поки звук дзвону не розтанув у навколишній тиші. Раптом їй пригадалися слова садівника.

Тримайте вашу душу під замком.

Вона пожалкувала, що не спитала в нього — і взагалі ні в кого, — як орієнтуватись у лісі. Завжди намагаючись усе зробити самостійно, Леоні страшенно не любила просити про допомогу. А понад усе вона шкодувала про те, що не взяла з собою книгу.

Але ж я вже зайшла надто далеко, щоб повертатися.

Високо піднявши голову й рішуче виставивши вперед підборіддя, Леоні рушила вперед, поборюючи невиразну й дедалі міцнішу підозру, що вона йде в хибному напрямку. Мабуть, інтуїція її підвела. Вона не мала ні мапи, ні орієнтирів, ані вказівок. Знов і знов дівчина докоряла собі за те, що пиха не дозволила їй хоча б спитати в когось про план маєтку Домен де ля Кад. До того ж вона, здається, уже бачила його в бібліотеці.

Раптом їй спало на думку, що ніхто й гадки не має, куди вона пішла. Якщо вона заблукає, то ніхто не знатиме, де її шукати. Хоча б якийсь натяк треба було залишити! Уривки паперу чи білі камінці, як робили Ганзель та Ґретель, помічаючи свій шлях з лісу додому.

А чому, власне, ти неодмінно маєш загубитися?

І Леоні продовжила свій шлях, усе далі заглиблюючись у ліс. Ось вона вийшла на рідко порослу деревами прогалину, оточену колом ялівцевих кущів із пізньостиглими ягодами. Схоже було, що навіть птахи не прилітають сюди подзьобати їх.

Напівтемрява й миготливі тіні то з’являлися, то зникали в неї перед очима. Під зеленою мантією лісу сонячне світло дивовижним чином концентрувалося та руйнувало знайомий і звичний світ, замінюючи його чимось древнім і непізнаваним. Без попередження на дерева, зарості шипшини й підлісок упав надвечірній туман. Повсюди запанувала цілковита й непроникна тиша. Просякнуте вологою повітря приглушувало всі звуки. Його холодні руки оповивали шию Леоні, як кашне, воно горнулося до її ніг, наче кіт.

Аж раптом попереду між деревами показалося щось, явно зроблене не з дерева, не з кори та не з землі. То була невеличка кам’яна капличка, у яку могли вміститися не більше шести-восьми людей. Вона мала гострий дах і маленький кам’яний хрест над арковим входом.

Леоні забило дух.

Я знайшла її.

Гробницю оточувала купа шишкуватих тисів із покрученими та спотвореними коренями, схожими на вузлуваті руки старої людини. Вони нависали над стежкою. На довколишній землі не було відбитків. Неподалік буяли перерослі кущі шипшини й ожини.

Однаковою мірою відчуваючи і радість, і тривожне передчуття невідомого, Леоні зробила крок уперед. Під її ногами зашаруділо листя й затріщали сухі віти. Іще один крок. Ближче, іще ближче. Аж ось Леоні опинилася перед входом. Задерши голову, вона глянула вгору. Над дерев’яною аркою чітко виднілися два симетричні віршовані рядки, вимальовані стародавніми чорними літерами.

Aici lo temps s'en

Va res l’Eternitat

Леоні двічі вголос прочитала слова, заледве вимовляючи невідомі звуки. Потім, видобувши з кишені хімічного олівця, вона переписала їх на клаптик паперу.

Позаду почувся якийсь шум. Що то? Дика тварина? Рись? Згодом стало чути інший звук, наче на палубі корабля натягували линву. Змія? Упевненість і рішучість Леоні враз випарувались, і їй здалося, що темні очі зусібіч витріщилися на неї. З моторошною ясністю в пам’яті дівчини постали слова з книжки. У душі збурились лиховісні передчуття й страхи. Це було місце, де ширму між світами відсунуто.

Леоні раптом страшенно перехотілося заходити всередину гробниці. Однак альтернатива лишитися безпорадною та незахищеною на галявині видавалася ще гіршою. Відчуваючи, як кров пульсує в скронях, вона випростала руку, узялася за важке металеве кільце та штовхнула двері.

Спочатку не сталося нічого. Тоді Леоні штовхнула ще раз. Цього разу почулося скреготіння металу, а потім різкий лязкіт — то піддався засув. Налігши своїм тендітним плечем на дерев’яні двері, дівчина натиснула на них усією вагою свого тіла — і різко штовхнула їх.

Двері задвигтіли й повільно розчинилися.

РОЗДІЛ 40

Леоні ввійшла в гробницю. Назустріч їй ринуло прохолодне повітря, змішане з легко розпізнаваним запахом пилу, старовини й ледь уловимим ароматом ладану. То був навіть не аромат, а лише спогад про нього, донесений крізь століття. Проте було в гробниці щось іще. Ще якийсь запах. Леоні поморщила носа. То був слабкий запах риби, моря та просолених дощок розбитого рибальського човна.

Вона притиснула руки до боків, щоб вони не тремтіли.

Ось це місце я шукала.

На західній стіні каплиці, відразу біля дверей, розташовувалась сповідальня. Вона мала приблизно шість футів заввишки, вісім завширшки й не більше за два завдовжки. Зроблена з потемнілого дерева, вона була дуже простою, зовсім не схожою на прикрашені різьбленням та візерунками сповідальні в соборах і церквах Парижа. Вхід до неї був закритий гратами. Біля одного сидіння висіла єдина вицвіла штора. З протилежного боку штори не було.

Відразу ліворуч від входу стояла чаша для святої води. Леоні перелякано відсахнулася. Чаша була зроблена з червоно-білого мармуру, проте підпорою їй слугувала спина якогось злісно вишкіреного демона. Укрита виразками спина, руки й ноги з пазурами, пронизливі й люті блакитні очі.

Я знаю, хто ти.

Ця статуетка було точною копією гравюри з фронтиспіса книги, яку вона поцупила з бібліотеки.

Попри тягар на плечах нахабство та погорда залишились. Обережно, наче побоюючись, що фігура може ожити, Леоні підступила ближче. Унизу, на маленькій пожовклій від часу