Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— А я гадав, що вам не дано знати про майбутнє, — зауважив я.

Емма хитро всміхнулася.

— Усе хороше про майбутнє Пташка від нас приховує, а натомість годує всім тим, що є на його темному боці.

Згодом повернулася пані Сапсан, тягнучи за шкварок Єноха та Горація, і всі очікувально завмерли.

— Ми щойно дізналися про нову загрозу, — оголосила вона, схвально кивнувши у мій бік. — Один чоловік поза межами контуру помер за підозрілих обставин. Ми не можемо бути певні стосовно причини цієї загрози і її реальності чи надуманості, але мусимо поводитися так, наче ця загроза справжня. До подальших вказівок нікому не можна покидати будинок, навіть щоб збирати овочі чи купувати гусака для вечері. — Почувся загальний стогін, але його враз перекрив гучний голос пані Сапсан. — Останні кілька днів були для нас надзвичайно важкими. Я благаю вас і далі зберігати спокій і бути терплячими.

У повітря вмить злетіли багацько рук, але директорка різко відмовилася відповідати на будь-які запитання і, рішуче ступаючи, вийшла з кімнати. Охоплений панікою, я побіг слідком за нею. Якщо на острові й справді було щось небезпечне, то воно могло убити мене тієї ж миті, коли я ступлю крок за межі контуру. Якщо я зостануся тут, то залишу беззахисним свого батька, не кажучи про те, що в нього стріха поїде через тривогу: куди ж це подівся його син? Чомусь останній варіант здавався мені навіть гіршим.

— Мені треба йти, — сказав я, наздоганяючи пані Сапсан.

Вона заштовхала мене до порожньої кімнати і зачинила за собою двері.

— Ви маєте розмовляти тихо, — наказала вона мені, — і маєте поважати встановлені мною правиила. Те, що я сказала, стосується і вас. Ніхто не має покидати цього будинку.

— Але ж…

— Досі я дозволяла вам безпрецедентну міру автономії і права самостійно вирішувати, коли приходити і коли йти геть, через повагу до вашого унікального становища. Але вас могли вистежити, і тому ви ставите під загрозу життя моїх підопічних. Більше я не дозволю вам створювати загрозу для них і для вас самих.

— Невже ви не розумієте! — огризнувся я. — Судноплавне сполучення повністю паралізоване через шторм. Мешканці містечка в ізоляції. В ізоляції опинився й мій батько. Якщо на острові й справді з’явився витвір і він є саме тим чоловіком, якого я підозрюю, то саме з ним нещодавно мало не побився мій батько. Тож якщо він спершу згодував порожнякові Мартіна, людину цілковито незнайому, то здогадайтеся з трьох разів, хто стане наступною його жертвою?

Обличчя директорки залишилося незворушним, мов камінь.

— Безпека мешканців острова мене не турбує, — сказала вона. — Я не можу наражати на небезпеку моїх підопічних, турбуючись про безпеку іншої людини, хто б нею не був.

— Йдеться не про острів’ян. Йдеться про мого батька. Невже ви й справді гадаєте, що двоє зачинених дверей завадять мені піти?

— Може, і не завадять. Але якщо ви наполягаєте йти, то я наполягаю, щоби ви ніколи не верталися.

Я був вражений, тому нервово розсміявся.

— Але ж я потрібен вам.

— Так, потрібен, — погодилася директорка. — Дуже потрібен.

* * *

Я наче на крилах злетів нагору й увірвався до Емминої кімнати. І застав там живу картину під назвою «Розпач», яка могла б вийти з-під пензля Нормана Роквела, якби він малював людей, що скніють у тюрмі суворого режиму. Бронвін із відсутнім виразом обличчя витріщалася у вікно. Єнох сидів на підлозі, стругаючи ножем кавалок твердої глини. Емма примостилася скраєчку свого ліжка, спершись ліктями на коліна; вона виривала аркуші зі свого зошита і палила їх між пальцями рук.

— Ти повернувся! — вигукнула вона, коли я увійшов.

— А я нікуди й не відлучався, — відказав я. — Мене пані Сапсан не відпускає. — Всі уважно вислухали моє пояснення двоїстої ситуації. — Якщо я піду, то назад мене не пустять.

Емма підпалила увесь зошит.

— Як вона сміє! — скрикнула вона, не помічаючи, що омахи полум’я лизькають їй руку.

— Вона може чинити на свій розсуд, — сказала Бронвін. — Бо вона — Пташка.

Емма кинула зошит додолу і затоптала вогонь ногами.

— Я зайшов сказати вам, що йду, хоче вона цього чи ні. Я не можу залишатися тут у полоні, не можу засунути голову у пісок, коли моєму батьку, можливо, загрожує смертельна небезпека.

— Тоді я піду з тобою, — сказала Емма.

— Облиш, нині не до жартів, — зауважила Бронвін.

— Я серйозно.

— Ти дурна, як пробка, — сказав Єнох. — Ти враз станеш старою й зморщеною, як засохлий чорнослив, і заради кого — заради нього?

— Не стану, — заперечила Емма. — Треба пробути багато годин поза межами контуру, перш ніж час почне наздоганяти тебе, але нам не треба багато часу, правда ж, Джейкобе?

— Це погана ідея, — мовив я.

— А що це за погана ідея? — спитався Єнох. — Мабуть, вона й сама не знає, заради чого ризикує своїм життям.

— Директорці це ой як не сподобається! — сказала Бронвін, стверджуючи очевидне. — Вона ж нас повбиває, Еммо.

Емма підвелася й зачинила двері.

— Вона не повбиває нас, — заперечила вона. — Нас уб’ють оті істоти. А якщо не повбивають, то отаке життя, як тепер, виявиться гіршим за смерть. Пташка обмежила й затиснула нас так сильно, що ми насилу дихаємо, і все це через те, що їй бракує сміливості виступити проти того, що загрожує нам по той бік контуру!

— А може, і не загрожує, — почувся голос Міларда. Досі я й не здогадувався, що відбувається тут, у кімнаті.

— Але директорці це страшенно не сподобається, — повторила Бронвін.

Емма виклично ступила крок до своєї подруги.

— І довго ти ще збираєшся ховатися під спідницею цієї жінки?

— Ви що, вже забули, що трапилося з пані Шилодзьобкою? — спитав Мілард. — Її підопічних убили, а пані Вівсянку викрали, коли вона покинула контур. Якби вони сиділи й не рипалися, нічого поганого не сталося б.

— Кажеш, нічого поганого не сталося б? — мовила Емма з сумнівом у голосі. — Так, порожняки не можуть проникати в