Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Саме так я й зробив би, — сказав Єнох. — Дочекався б, поки всі повлягаються спати, а потім прослизнув би униз димарем, як той Санта-Клаус, — і бах! — Єнох зобразив уявний пістолет і вистрелив з нього в подушку на Емминому ліжку. — І тільки б мізки по стінах розбризкалися!

— Молодець, ти дуже нас потішив своєю винахідливістю, — відреагував Мілард, зітхнувши.

— Ми маємо завдати по них удару, поки вони ще не здогадалися, що ми знаємо про їхню близьку присутність, — сказала Емма, — і поки ми маємо можливість застукати їх зненацька.

— Але ж ми достеменно не знаємо, чи є вони на острові взагалі! — заперечив Мілард.

— Скоро дізнаємося.

— І як ти пропонуєш це зробити? Вештатися туди-сюди, поки не побачиш порожняка? І що тоді? «Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але хотілося б дізнатися, чи не збираєтеся ви, часом, нас з’їсти?»

— З нами ж Джейкоб, — сказала Бронвін. — І він здатен їх бачити.

Я відчув, як стиснулося горло, бо усвідомив, що коли така мисливська група буде створена, то певним чином я буду відповідальним за безпеку кожного її члена.

— За все своє життя я бачив лише одну потвору, — попередив я їх. — Тому не можу сказати, що я спец із виявлення порожняків.

— А якщо він не зможе побачити жодного з них? — поцікавився Мілард. — Це означатиме, що їх тут або немає, або вони добре сховалися. І ти будеш так само безпорадним, як і тепер.

Усі нахмурили брови. Мілард таки мав рацію.

— Що ж, схоже логіка знову взяла гору, — сказав він. — Піду принесу каші на вечерю, і якщо хтось із майбутніх бунтівників бажає приєднатися до мене, то прошу.

Скрипнули пружини ліжка — то Мілард підвівся і пішов до дверей. Та не встигнув він вийти, як раптом Єнох скочив на ноги і скрикнув:

— Придумав!

Мілард зупинився.

— Що придумав?

Єнох обернувся до мене.

— Отой тип, якого начебто пошматували й пообгризали порожняки — ти знаєш, де його зберігають?

— У рибній крамниці.

Єнох задоволено потер руки.

— Тоді я знаю, як пересвідчитися, чи є на острові потвори.

— І як ти збираєшся це зробити? — поцікавився Мілард.

— А ми в нього спитаємо.

* * *

Ми створили експедиційну групу. Зі мною мали піти Емма, яка навідріз відмовилася відпускати мене самого, Бронвін, якій страшенно не хотілося гнівати пані Сапсан, але яка наполягала, що нам знадобиться її захист, а також Єнох, чий план ми мали втілити в життя. Мілард, чия невидимість могла стати нам в пригоді, не схотів з нами йти, тому його довелося дечим підкупити, щоби він нас хоча б не видав директорці.

— Якщо ми всі підемо, — міркувала Емма, — то Пташка не прожене Джейкоба, інакше їй доведеться виганяти нас чотирьох.

— Але я не хочу, щоб мене проганяли з контуру! — заявила Бронвін.

— Броні, вона ніколи цього не зробить, ось у чім річ. А якщо нам вдасться повернутися ще до світанку, може, вона і не дізнається, що ви виходили.

Я мав декотрі сумніви стосовно цього плану, але всі ми зійшлися на тому, що спробувати варто.

Все сталося так, наче ми з тюрми тікали. Після вечері, коли в будинку панував найбільший хаос, а пані Сапсан бувала найбільше зайнятою, Емма удала, наче вирушає до вітальні, а я удав, що іду до кабінету. За кілька хвилин ми зустрілися в коридорі другого поверху. Там у стелі була ляда, через яку йшов хід до драбини. Емма видерлася драбиною, я поліз слідком за нею, і ми опинилися на невеличкому й темному горищі. З одного боку виднівся люк, який легко відкручувався і виходив на пласку секцію даху.

Ми вийшли у нічне повітря і побачили, що решта вже нас чекають. Бронвін обняла кожного з нас так, що аж кістки хруснули, і видала кожному по чорному макінтошу. То була моя задумка — щоб захистити нас від шторму, який лютував по той бік контуру. Я хотів спитати, як ми спустимося на землю, коли раптом з-за краю даху випливла Оливка.

— Хто хоче в парашут погратися? — спитала вона, широко всміхаючись. Дівчинка була боса, а її талія обмотана мотузкою. Мені стало цікаво, до чого ж вона прив’язана внизу. Зиркнувши через край даху, я побачив Фіону з мотузкою в руці. Висунувшись із вікна, вона помахала мені рукою. Отже, ми мали поплічників.

— Спочатку ти, — суворо сказав мені Єнох.

— Я?! А чому це я? — відказав я, нервово задкуючи від краю даху.

— Хапайся за Оливку і стрибай, — сказала Емма.

— Здається, у нашому плані нема пункту про те, що я розтрощу собі тазові кістки.

— Нічого ти не розтрощиш, дурню, якщо міцно триматимешся за Оливку. Навпаки — це клас! Ми вже багато разів отак розважалися! — Емма на мить замислилася й додала: — Насправді, лише один раз.

Що ж, альтернативи я не мав, тому, опанувавши себе, підсунувся до краю даху.

— Не бійся! — підбадьорила мене Оливія.

— Тобі легко казати, — відповів я. — Бо ти ж просто не можеш упасти.

Вона простягнула руки, вхопилася за мене, а я вхопився за неї.

— Поїхали! — прошепотіла вона.

Я заплющив очі і ступив у порожнечу. Я побоювався, що гепнусь об землю, натомість ми плавно опустилися на неї, наче повітряна кулька, з якої повільно виходить гелій.

— Як гарно! — сказала Оливія. — А тепер відпусти мене.

Я відпустив її, і вона, весело верескнувши, знову злетіла до даху. Мої товариші зашикали на неї, а потім один за одним опустилися в її обіймах додолу, до мене. Знову зібравшись докупи, ми прокрадалися до залитих місяцем заростів, а Фіона та Оливія помахали нам на прощання. Може, то мені здалося, але зелені паркові фігури теж помахали нам, а Адам стривожено й печально кивнув.

* * *

Коли ми зупинилися на краю болота, щоби перевести дух, Єнох засунув руку під свою надміру роздуту