Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Мертві квіти 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертві квіти"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мертві квіти" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 78
Перейти на сторінку:
до мене. Тож, яке має значення? Ти ж зi мною тепер? Хiба нi? То про що говорити? Особливо, на другий день по операцiї. Ну будь же розумною.

— Стасе, менi дуже важко пiсля того, як ти сказав. I думки неприємнi. Пам'ятаєш, ти запитав мене, де я була, коли Йосипiвна твого дядька ховала? Тодi я не наважилася. Та ти й сам вiдчув, ще подумав казна-що. Ну кому ж менi, як не тобi, про це розповісти…

— Гаразд, — зiтхнув вiн.

З Сергiєм вона познайомилася два роки тому, коли одного разу той завiтав до своєї вчительки. Неонiлу часто вiдвiдували колишнi учнi. Цей здавався серйозним чоловiком i, як розповiдав, жив тепер у Франкiвську, працюючи головним iнженером на пiдприємствi. Коли невдовзi вiн з'явився удруге, Оленка зрозумiла, що це вже вiзит не до вчительки. Побачила i Йосипiвна. А за мiсяць вони почали зустрiчатися. Сергiй був розлучений. Їхнiй роман не претендував на бурхливiсть, а почуття на вічне кохання. Але чоловiк, що з'явився у її життi, ставився iз повагою, не був залежним вiд алкоголю i навiть несмiливо запропонував одного разу вийти за нього замiж.

— Ну, не те щоб несмiливо, швидше невпевнено. Сама не знаю, навiщо вiн про це почав. «Ну, може подумаємо на цей рахунок…». Хiба ж так пропонують? Не впевнений — хто тебе за язик тягне.

У вiдповiдь Оленка так само невизначено знизала плечима, вiдчуваючи, що для створення сiм'ї тут чогось бракує. Бiльше розмов на цю тему не виникало. Та й зустрiчалися вони дедалi рiдше, а телефоннi дзвiнки ставали швидше даниною традицiї. Вiдносини вклалися у звичне русло, яке поступово замулювалося. Здавалося, обоє розумiли, що колись усе скiнчиться. Йосипiвна ж, яка стала дiвчинi майже рiднею, наполегливо просила її взятися за розум i влаштувати своє життя. Адже зараз хорошi чоловiки — рiдкiсть. Одного разу вона сама, нiчого не кажучи Оленцi, поїхала до Франкiвська, аби розповiсти колишньому учневі, яке добро її квартирантка i що вiн може втратити.

— Та я й сама вже не хотiла, — зiзналася Оленка. — Тож дарма вона це. Отак буває — наче непогана людина, й виглядає нiчого, а от немає спорiдненостi характерiв, думок. Не тягне до чоловiка, як ото має тягти. А зовсiм самiй також важко. Напевно, i у нього щось подiбне було. Iнерцiя стосункiв. Сила звички.

Стас розумiв.

— Востаннє ми бачились якраз тодi, коли помер твiй дядько. Сергiй приїжджав до батькiв. Зайшов i до мене. А тут Йосипiвна ще й похованням займалася. У квартирi нiкого, похмуро так було, i на душi також. I вiн залишився на нiч. Схоже, саме тодi я й нажила собi цих проблем. А на душi не покращилося. Навпаки. Ми довго потiм говорили. Неприємна вийшла розмова. Зранку Сергiй навiть не попрощався. Я прокинулася — його немає. Ну, зрозумiла, що це кiнець. Бiльше його не бачила. Та й не хотiла. Гадала, мене вiд чоловiкiв i пошукiв власного щастя надовго вiдверне. А тут ти… Наново жити схотiлося.

— Я це вiдчув пiд час самої першої зустрiчi.

— Ой… не смiши мене… — Оленка притиснула руки до живота. — Смiятися важко, болить. А ти як думав. Прийшов такий… увесь пан… Сто рокiв менi вашого села не потрiбно… Давайте довiдку… А ще менi здалося, що вiд таких як ти жiнки плачуть. Ну й вирiшила зганяти тебе по зайвому колi.

— Нормальний пiдхiд! — хитнув головою Стас. — Я також, мiж iншим, ще вiд розлучення не очухався. I також з образами на жiнок. То що, я також тебе мав у хірургії по другому колу ганяти?! I мовчала ж! Тiльки зараз…

— Ти мене з того свiту витяг. Я тепер твоя боржниця. Як брехати?

— Не перебiльшуй, — зiтхнулося якось несамохiть. — З того свiту — надто гучно сказано, хоча… Приймається. Ну i… сподiваюся, ти вiд мене не плакатимеш.

— А правду кажуть, що усе, що трапляється, на краще, — несподiвано зауважила Оленка. — Тепер усi розрахунки зi старим вiдбулися.

— Не зрозумiв.

— Уяви, що вагiтнiсть була б нормальною. I за тиждень-другий я б уже довiдалася… Жах. Що б ти робив?

— Не знаю, — вiдповiв Стас. — А ти?

— I я не знаю. Але чужих проблем на тебе точно не вiшала б.

— Твої проблеми не можуть бути для мене чужими.

У цих словах звучала упевненiсть.

LV

— Ну, все. Мир? — промовила завiдувачка, беручи келих iз шампанським. — Я рада, що вашi проблеми позаду. I дай Бог, щоб ми завжди умiли допомогти собi i одне одному. Я справдi не маю найменших образ i рада за вас. Кожен з нас нервував би, коли йдеться про порятунок близької людини.

Усi почаркувалися й загомонiли. Як i годиться для маленького виробничого сабантуйчика, або ж корпоративу.

— А я сам у штани мало не наклав, коли кровануло, — не мiг заспокоїтися Нагiрний. — I головне — несподiвано так. Хоч не одну таку зробив, але ж…

— Станiслав Iванович вчасно втрутився! — пiдняв догори палець Гащак.

— До того ж, є закон пiдлостi, що не кажи! — продовжував Нагiрний. — Для «свого» обов'язково щось має не так вийти. Тож дякую, Стасе, що не залишився бiля вiкна стояти!

— А з реконструкцiєю усе нормально вийшло? — серйозно запитала Павловська. — Наслiдкiв не буде?

— Сподiваюся, нi.

— А ми, — шефиня багатозначно посмiхнулася, — сподiваємося, що ви старалися для себе насамперед.

— Так-так! — пiдхопив Нагiрний. — I дiтки ще будуть, i не одне.

— I ми ще зберемося у вашому, як ви кажете, «будинку з привидами» з нагоди ще приємнiшої подiї. Входини ж так i не вiдгуляли?

— Хто-хто, а ви, гадаю, маєте найкраще знати, що й не гулятимемо, — нахилившись до Павловської, тихо вiдповiв Стас, поки iншi жартували.

— Чому? — так само тихо запитала вона.

— Гадаю, ви краще розказали б менi про це.

— Може, нам пiти? Тихенько так, непомiтно, — запропонував Нагiрний. — А ви поговорите.

— Нi, ми потiм, у кабiнетi, — картинно посмiхнулася Павловська. — Свято мусить бути для всiх. Наливайте.

Проте до кабiнета дiйти не вдалося. Шефиня приперла його у роздягалцi, куди Стас прибiг, аби привести себе до порядку.

— Станiславе Iвановичу, давайте порозумiємося. Думала, ми випили мирову, а ви далi…

— Що далi? — не зрозумiв Стас. — Хiба я чим вас образив?

— Нi, але ви продовжуєте котити бочку на мене. Якiсь незрозумiлi натяки… До чого?

— До того, що не треба вважати когось дурнiшим. Ви ж i так знаєте, що входин у мене не буде! Чого виставу влаштовуєте?

— А чому не буде? Нi, я не те що напрошуюся, просто ви говорите загадками. А я дiйсно не розумію, про що мова.

— Тодi пробачте, —

1 ... 65 66 67 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертві квіти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертві квіти"