Читати книгу - "Оголений нерв"

— Чебурек, — звертається до неї усміхнений Геник, — залиш кісточки собачкам.

— Обійдуться! — сміється Іванна.

Усе добре! Головне, що родина знову разом, а все решта — другорядне. Коли всі будуть ось так разом, буде легше здолати життєві негаразди. Настя не помічає, що перед нею порожня тарілка, вона постійно пропонує скуштувати то одне, то інше і насолоджується миттєвістю сімейного щастя.

— Синку, чому не прийшла Оксанка? — поцікавилася Настя.

— Вона сьогодні на роботі, але передавала всім вам вітання, — відповів син.

— Візьмеш їй шматочок торту.

— І я візьму! — сказала Іванна, витираючи губи серветкою.

— Звичайно! — задоволено відповіла Настя.

— Тоді всім велике спасибі! — Іванна встала з-за столу. — Мені час.

— Як час? — У Насті все всередині опустилося. — Ми ще будемо довго сидіти, лялякати, потім пити чай із тортиком. Куди ти поспішаєш?

— До своєї подруги.

— Ще встигнеш, — Настя всміхнулася, — куди вона подінеться?

— Може, у вас ай лав ю? — Геннадій підморгнув і штовхнув жартома сестру ліктем у бік.

— Що ти хотів сказати?! — Іванна не на жарт образилася.

— Що-що? Спитав, може, між вами кохання, — уточнив Геник, продовжуючи усміхатися.

— Ти хотів сказати, що я лесбіянка?! — спалахнула Іванна. — Нехай би було і так! Краще бути лесбіянкою, ніж фашистом, як ти!

— Що?! Що ти сказала? — Геннадій сполотнів.

— Те, що чув! — кинула йому зле сестра.

— Діти, прошу вас, перестаньте, — Настя підвелася. Вона дивилася схвильовано то на сина, то на доньку. — Прошу вас, не треба.

— Ні, мамо, треба! — Іванна підвелася і зле зиркала на брата. — Ви тут йому зад лижете, а мені страшно жити з ним під одним дахом!

— Доню, що ти верзеш? — Настя розгублено кліпала очима.

— Я кажу правду! — в Іванниних очах було полум’я злості. — У цьому домі останнім часом оселилася брехня. Ми вдаємо, що хвилювалися за нашого майданутого, а насправді ми всі ненавиділи Майдан і всіх, хто там був! — уже кричала дівчина. — Нас хвилювало лише те, щоб його не вбили, і ні краплі більше. Тобі, братику, ніхто цього не казав? Не сповістили, як вас тут усі ненавидять? То я тобі розкажу! Наші двері могли спалити за тебе, і ми згоріли б тут живцем! А ти вважав себе героєм? Ти — зрадник! Справжні герої зараз стоять на блокпостах, щоб нас не повбивали твої правосєки!

— Я не розумію… Що з тобою, Іванно? — сказав розгублено Геннадій.

— Не розуміє він! — вигукнула дівчина. — Мене виселили з кімнати, бо синок, бачте, поранений повернувся! А хто тебе туди посилав? У революцію хотів погратися? А отримав кулю! А як тепер, коли ополченці прийшли, жити з тобою під одним дахом? Можеш мені пояснити? Чекати, поки нас усіх тут через тебе постріляють? Ні, я не хочу помирати! Я йду з вашого гадючника. Назавжди!

— Іванно, — бабця схопила її за руку, — не йди нікуди, я поїду на літо жити на дачі, будеш сама в кімнаті.

— Ви так нічого не зрозуміли? — Іванна висмикнула руку, за яку вчепилася бабця. — Цей «герой» доведе вас до того, що всіх тут ополченці перестріляють.

— Вони ж визволителі, — промовив Геннадій з іронією.

— Діти, давайте зараз заспокоїмося і все з’ясуємо, — сказала Настя. — Валеро, чому ти мовчиш?

— Спостерігаю за вашим з’ясуванням стосунків, — мовив так, ніби дивився серіал по телевізору.

— Живіть, як знаєте! — кинула зі злом дівчина. — Пощастило ж мені з сімейкою!

— Тортик візьми, — бабця підвелася, — зачекай, я зараз тобі відріжу.

— Вдавіться ним! — крикнула Іванна вже біля дверей.

Двері гепнули так, що Настя здригнулася.

— Я так розумію, що всі біди у нашій родині через мене… — тихо сказав Геннадій.

— Ну що ти, синку! — Настя сплеснула руками. — Не смій так навіть думати. Іванна наговорила зопалу казна-що. Ти ж знаєш її, психанула, потім заспокоїться, відійде, зрозуміє, що наговорила зайвого. Валеро, скажи йому, — звернулася до чоловіка.

— Розбирайтеся самі, — чоловік поклав виделку на тарілку і повільно та спокійно, ніби нічого не трапилося, пішов дивитися телевізор.

— Мамо, — Настя з надією подивилася на свекруху.

— Що «мамо», «мамо», — жінка поставила порожню тарілку в раковину, — самі заварять кашу, а потім «мамо».

— Ходімо зі мною на балкон, — Настя звернулася до сина.

Вона викурила одну цигарку й одразу прикурила наступну.

— Ти знаєш, сину, — сказала вона, — коли щороку були гулянки на площі Перемоги у День міста, тут збиралося повно люду. Автівки стояли від площі до вулиці Автомобільної, приїздили на свято з Лисичанська та Рубіжного, а я так не любила великі шумні збіговиська.

— Мені також були не до вподоби масові гуляння, але часто запрошували відомих артистів, тож я ходив на концерти.

— А я жодного разу не ходила. Мені й так звідси все видно і чутно було, — сказала задумливо Настя. — Мені подобалося дивитися на парад байкерів, а потім починався виступ колективів художньої самодіяльності, і їхній репертуар повторювався з року в рік. Іноді я розмірковувала, чи їм самим не набридло співати роками одне й те саме? Потім, коли півміста розігрівалося спиртним та шашликами, починалися конкурси, які також щороку були однакові, але люди все одно приходили на площу.

— Потім за сценарієм був виступ запрошених артистів, — додав Геник.

— І цілий день бах-бах-бах у колонках, аж голова тріщить, — Настя посміхнулася кутиком вуст. — Далі — танці, тобто дискотека. І на закінчення — обов’язково салют. Мені подобалося дивитися, як темне небо розривають світні різнокольорові вогники. Щось у тому є магічне, що притягує погляд, особливо коли наприкінці зірочки злітають високо-високо, щоб осипатися на тебе своїм сяйвом. Після цього приємного дива знала, що буде безсонна ніч, бо до самого ранку вулицями гулятимуть п’яні, голосно кричатимуть,