Читати книгу - "Будденброки"

Томас, навчений хворобою прислухатися до реакції своїх нервів, тієї дивної секунди нахилився, підняв руку до чола й викинув цигарку. Він обвів усіх очима: чи вони також відчули й помітили те саме? Йому здалося, ніби якесь подібне почуття промайнуло на материному обличчі, решта ж, мабуть, нічого не завважили. Пані Елізабет глянула на густу завісу дощу, що цілком заслонила Марийську: церкву, й полегшено відітхнула:

— Слава тобі господи!

— Ну от, — озвався Том. — За дві хвилини стане прохолодніше. Тепер надворі капатиме з дерев, доведеться пити каву на веранді. Тільдо, відчини вікно.

Шум дощу ввірвався до кімнати. Надворі діялося щось незвичайне: все шурхотіло, хлюпало, дзюркотіло й пінилося. Знову знявся вітер, він весело нападав на густу запону, роздирав її, грався нею. Кожна хвилина приносила дедалі більшу прохолоду.

Раптом через ротонду промчала покоївка Ліна і так навально влетіла до кімнати, що Іда Юнгман поспішила присадити її докірливим вигуком:

— О господи, хіба ж так можна!

Невиразні блакитні очі Ліни були витріщені з ляку, якусь мить вона ворушила губами й нічого не могла сказати.

— Ох, пані, ходіть швидше… Боже мій, я так настрахалася…

— Ну от, — мовила Тоні, — знову щось розбила! І, напевне, якусь гарну порцеляну! Ну, мамо, ваші слуги…

Проте дівчина нажахано пробелькотіла:

— Ой ні, мадам Грюнліх… Якби так… А то з паном! Я хотіла принести йому черевики, а пан консул сидить у кріслі й не може слова сказати, тільки стогне, і бачу, що йому дуже зле, що пан консул геть пожовтів.

— По Грабова! — крикнув Томас дівчині і слідом за нею метнувся до дверей.

— О боже мій, боже! — заголосила пані Елізабет і, молитовно склавши руки, вибігла з кімнати.

— По Грабова… Каретою… Мерщій! — вигукнула й собі Тоні, ледве зводячи дух.

Усі кинулися вниз, через малу їдальню до спальні.

Але Йоганн Будденброк був уже мертвий.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Розділ перший

— Добрий вечір, Юстусе, — мовила пані Елізабет. — Як там у тебе, все гаразд? Сідай.

Консул Крегер ніжно обняв її і потиснув руку старшій небозі, що також сиділа у великій їдальні. Йому тепер було десь років п’ятдесят п’ять, і останнім часом, крім невеличких вусів, він запустив ще й густі округлі баки, зовсім сиві. Велику рожеву лисину йому прикривало кілька старанно зачесаних ріденьких пасом волосся. На рукаві елегантного сурдута чорніла широка жалобна стрічка.

— Ти чула, Бетсі, останню новину? — запитав він. — Тобі, Тоні, вона буде особливо цікава. Одне слово, наша ділянка за міською брамою продана… Кому? Навіть не одному. покупцеві, а двом; дім завалять, землю поділять, перегородять парканом, а тоді праворуч збудує собі халабуду крамар Бентьєн, а ліворуч крамар Сервисен… Ну що ж, боже поможи!

— Який жах! — вигукнула пані Грюнліх, згорнувши руки на колінах і звівши очі до стелі. — Дідусева ділянка!; Ну, тепер вона пропала. Адже вся її краса якраз у тому й полягала, що вона була така простора… Може, занадто простора, але саме це надавало їй аристократизму. Великий садок збігає аж до річки… в глибині — будинок… каштанова алея… Отже, тепер її поділять, Бентьєн стоятиме в одних дверях з люлькою в зубах, а Сервисен у других. Що ж, дядьку Юстусе, я також скажу: боже поможи. Тепер уже, мабуть, ніде не знайдеться такого аристократа, щоб йому потрібна була ціла ділянка. Добре, що дідусь до цього не дожив…

В домі панував сумний, гнітючий настрій, і Тоні не зважувалась виповісти своє обурення вагомим, крутим словом. Розмова ця відбувалася в день оголошення заповіту, через два тижні після консулової смерті, о шостій годині вечора. Пані Будденброк запросила брата на Менгштрасе, щоб він разом з Томасом і паном Маркусом, їхнім повірником, ознайомився з останньою волею небіжчика й фінансовим станом фірми. Тоні заявила, що вона також візьме участь в обговоренні заповіту, — мовляв, це її обов’язок перед фірмою і родиною, — і подбала, щоб ця подія була вряджена якнайурочистіше. Вона засунула на вікнах завіси і засвітила всі свічки у великих позолочених канделябрах, дарма що на засланому сукном обідньому столі горіли вже дві парафінові лампи. Крім того, вона порозкладала на столі цілі купи чистого паперу і заструганих олівців, хоч ніхто не знав, навіщо все це потрібне.

Чорна сукня надавала їй дівочої гнучкості. І хоч Тоні, може, найтяжче за всіх переживала смерть консула, що останнім часом був їй так щиро, по-людському близький, хоч. вона ще й нині, згадавши його, двічі гірко плакала, а все ж на думку про цю невеличку родинну нараду, про поважну розмову, в якій вона сподівалася гідно взяти участь, її вродливе личко порожевішало, в очах з’явився жвавий блиск, а рухи сповнилися радості й значущості… Натомість пані Елізабет, виснажена переляком, горем, безліччю формальностей, пов’язаних з похороном, мала такий вигляд, наче після важкої хвороби. Її обличчя, обрамлене чорними стрічками від чепчика, здавалося ще блідішим, блакитні очі ніби згасли. Проте в гладенько зачесаних рудуватих косах і тепер не було жодної сивої волосинки. Чи їй і досі допомагав паризький настій, чи то вже була перука? Про це знала тільки мамзель Юнгман, але вона не зрадила б таємниці навіть рідним дочкам пані Елізабет.

Вони сиділи в кінці столу й чекали на Томаса і пана Маркуса, що мали прийти з контори. На ясно-блакитному тлі шпалер гордо біліли на своїх п’єдесталах понамальовувані скульптури богів.

— Справа ось у чому, любий Юстусе, — почала пані Елізабет. — Я тебе запросила сюди… Одне слово, йдеться про Клару, нашу найменшу. Дорогий небіжчик, царство йому небесне, заповів мені вибрати опікуна, якого їй треба ще три роки. Я знаю, ти не любиш, щоб тебе обтяжували зайвим клопотом. Ти маєш свої обов’язки перед дружиною, перед синами…

— Перед сином, Бетсі.

— Авжеж, Юстусе, але треба бути милосердними християнами. Сказано ж бо: «Як і ми прощаємо винуватцям нашим». Подумай про отця небесного.

Брат здивовано глянув на неї. Досі такі сентенції вія чув тільки з уст небіжчика консула…

— Словом, — повела вона далі, — цей милосердний обов’язок не справить тобі великих труднощів… Отож я хотіла попросити, щоб ти взяв на себе опікунство над Кларою.

— Звичайно, візьму, Бетсі, залюбки! А чого ж це її самої не видно? Вона гарна дівчинка, може, тільки занадто поважна…

Покликано Клару. Вона ввійшла повільно, бліда, одягнена в чорне. Рухи в неї були