Читати книгу - "Оголошено вбивство"

— «Солодку смерть», — сказала Філіпа, здригнувшись.

— Так, так, це було щось подібне… вона хотіла подарувати своїй любій подрузі солодку смерть… Вона влаштувала для неї вечірку, звеліла наготувати смачних наїдків, не дозволяла людям говорити нічого такого, що могло б зіпсувати їй настрій. А потім поставила біля власного ліжка пляшечку з кількома пігулками аспірину, — невідомо, що то були за пігулки, — і Банні, не змігши знайти нову пляшечку з аспірином, яку щойно купила, скористалася ними. І, природно, в усіх виникло враження, що ті отруйні таблетки були призначені для Летиції…

Ось так Банні померла уві сні, цілком щаслива, і Шарлота знову почула себе в безпеці. Але їй бракувало Дори Баннер, бракувало її любові та відданості, бракувало можливості розмовляти з нею про давні дні… Вона гірко плакала в той день, коли я прийшла до неї з цидулкою від Джуліана, — і її горе було невдаваним. Вона вбила свою найдорожчу подругу…

— Це жахливо, — сказала Банч. — Жахливо.

— Але дуже по-людському, — сказав Джуліан Гармон. — Ми забуваємо, що вбивці — теж люди.

— Я знаю, — сказала міс Марпл. — Вони справді люди. Й іноді їх буває шкода. Але вони дуже небезпечні. А надто такі слабкі й добрі вбивці, якою була Шарлота Блеклок. Бо коли слабку людину опановує страх, вона стає неймовірно жорстокою від жаху й повністю втрачає самовладання.

— Як сталося в історії з Мерґатройд? — запитав Джуліан.

— Так, із бідолашною міс Мерґатройд. Шарлота, певно, підійшла до котеджу й чула, як вони проводили репетицію вбивства. Вікно було відчинене, і вона все чула. До тієї хвилини їй ніколи не спадало на думку, що хтось іще може становити небезпеку для неї. Міс Гінчкліф закликала свою подругу пригадати, що вона бачила, і до тієї хвилини Шарлота не усвідомлювала, що хтось міг там узагалі щось бачити. Вона думала, що всі машинально дивилися на Руді Шерца. Вона, певно, принишкла там під вікном і слухала. А може, все минеться? Але потім, коли міс Гінчкліф уже зібралася їхати до станції, міс Мерґатройд несподівано натрапила на слід. Вона кричала навздогін Гінчкліф: «її там не було…» Ви знаєте, що я перепитала в міс Гінчкліф, чи саме так вона це сказала. Бо якби вона сказала: «Її там не було», значення її вигуку було б зовсім іншим.

— Для мене це надто складно, — сказав Кредок.

Міс Марпл обернула до нього своє біле з рожевим рум'янцем обличчя.

— А ви спробуйте поставити себе на місце міс Мерґатройд… Людина іноді бачить речі й не знає, що їх бачить. Якось я потрапила в залізничну катастрофу, і найбільше мені там запам'яталася велика пляма фарби на стіні вагона. Згодом я могла б намалювати її з усіма вигинами. А одного разу я перебувала під бомбардуванням у Лондоні — повсюди уламки, розбите скло, гуркіт, але особливо мені врізалася в пам'ять жінка, що стояла переді мною, вона мала велику дірку на одній із панчіх, а панчохи на ній були різні. Тож коли міс Мерґатройд перестала думати і лише спробувала пригадати, що вона бачила, їй пригадалося дуже багато.

Вона почала, думаю, від каміна, куди, певно, насамперед упав пучок світла від ліхтаря — потім він ковзнув попід двома вікнами, і там були люди, між вікнами і нею. Наприклад, місіс Гармон протирала собі очі суглобами пальців. Далі її внутрішній погляд пройшов слідом за ліхтарем повз міс Баннер із її роззявленим ротом та витріщеними очима, повз голу стіну та стіл, на якому стояла лампа й лежав портсигар. А потім пролунали постріли — і зненацька вона пригадала неймовірну річ. Вона побачила стіну, де згодом будуть знайдені дві дірки від куль, стіну, де стояла Летиція Блеклок, коли в неї стріляли, вона дивилася на стіну в ту мить, коли гримнули постріли з револьвера, націлені в Леті, але саме в ту мить Леті там не було…

Тепер ви розумієте, про що я кажу? Вона думала про трьох жінок, про яких наказала їй думати міс Гінчкліф. Якби однієї з них там не виявилося, то саме вона була б тієї особою, яку вони шукали. І тоді міс Мерґатройд сказала б: «Ось вона! Там її не було!» Але в ту мить вона думала про місце, — місце, де хтось мав би бути, але те місце було порожнє — там не було нікого. Місце було там, де й мало бути — але на ньому не було особи, яку вона сподівалася там побачити. І вона не змогла сприйняти цю картину відразу. «Чи ж не дивина, Гінч, — сказала вона. — Там її не було». Отже, вона могла мати на увазі лише Летицію Блеклок…

— Але ви вже знали про це ще раніш, чи не так? — запитала Банч. — Коли відбулося коротке замикання в лампі. Коли ви написали те, що ви написали, на папері.

— Так, моя люба. До мене тоді все прийшло відразу — усі розрізнені фрагменти стулилися й утворили зв'язну систему.

Банч замислено проказала:

— Лампа? Тепер мені це зрозуміло. Фіалки? Теж зрозуміло. Де пляшечка з-під аспірину? Ви мали на увазі, що Банні в той день збиралася купити собі нову пляшечку й не мала потреби позичати аспірин у Летиції?

— Якщо тільки її власну пляшечку не було вкрадено або заховано. Адже треба було створити враження, що вбити хотіли Летицію Блеклок.

— Так, тепер зрозуміло. А потім — «Солодка смерть». Торт — але більше, ніж торт. Святкова вечеря. Щасливий день для Банні, перед тим як вона помре. Вона поставилася до неї, як до собаки, яку збираються приспати. Така фальшива доброта здається мені особливо жахливою.

— А вона ж і справді була жінка добра. Вона була цілком щира, коли сказала на кухні: «Я не хотіла нікого вбивати». Вона хотіла лише одержати велику суму грошей, яка їй не належала! І для того, щоб задовольнити це бажання (а воно стало для неї справжньою одержимістю — так, ніби ці гроші могли винагородити її за всі страждання, які довелося їй витерпіти в житті) — вона була готова переступити через що завгодно. Людей, які мають претензії до світу, завжди треба боятися. Вони вважають, що життя в боргу перед ними. Я знала багатьох інвалідів, яким довелося витерпіти набагато тяжчі страждання і які були відокремлені від життя набагато більше, ніж Шарлота Блеклок, — але вони проте жили щасливим і задоволеним життям. Те, що робить вас щасливим або нещасливим, перебуває десь у вашій середині. Але боюся, моя люба, я відхилилася від теми