Читати книгу - "Живі книги"

Дівчина саме вийшла з метро на вулицю, підвела очі до неба й прошепотіла:

– Дякую-дякую!

Кораблик набрав необхідну кількість туристів, заворкотів двигуном, хитнувся й помалу відійшов від причалу. Сонце вже сховалося за київськими пагорбами, але ще було не темно. Дві пари, молода й старша, спостерігали, як пропливає повз них укритий буйною зеленню берег, являючи очам знайомі силуети верхнього міста.

– Дівчата! А в мене для вас передачка з кав’ярні! – сказав Віктор.

– Нічого собі! – здивувалася Женька. – Передачки, здається, досі діставалися тільки Амалії.

– Один раз була й мені! – зауважив чоловік.

– А тепер кому? – промовила Амалія.

– Уявіть собі, усім трьом!

– А приносити і розпивати на кораблику не можна! – пригрозила йому пальцем Женька.

– А це зовсім і не алкоголь!

Віктор дістав із внутрішньої кишені вітрівки довгий конверт.

– Ого! Конверт із хабарем?! – округлила очі Женька. – Нам заплатили за участь у рекламній кампанії кав’ярні?!

– Ех, мало в тобі романтики, доню! Гроші – то таке: ф’ють – і нема. А це – пам’ять!

Усі заінтриговано стежили за рухами Віктора, який відкрив конверт і дістав звідти три довгі шматочки тканини, вкриті орнаментом, вишитим дрібним хрестиком.

– Це закладки для книжок. Хендмейд!

– Нічого собі! – ахнула Женька.

– Яка краса, – обережно взяла на долоню вишиванку Амалія. – То від кого ж це?

– Від вашої шанувальниці. Але вже без вина! Вино обіцяли іншим разом! – Віктор досі тримав інтригу.

Але за п’ять хвилин історія прояснилася.

Виявляється, він навідався сьогодні до кав’ярні вже без темних окулярів, чим немало вразив дівчат-книжниць, і попросився зайти до керівництва. Ошелешена Оксана провела його до кабінету директорки. Несподівано молода жінка виглядала дещо розгубленою і від Вікторового візиту, і від того, що «сліпий прозрів». Вона запросила його сісти й вислухала компліменти собі, акції та зізнання, що затятий Читач є направду не колишнім військовим, а журналістом, більше за те, письменником і хоче написати велику статтю про акцію «Живі книги».

Директорка спершу знітилася, але нічого не мала проти й почала розповідати, як виникла ідея акції.

Аж раптом Віктор відкрив рота від несподіванки – він побачив на підвіконні цього невеличкого кабінету пластикову пляшечку, наполовину наповнену темною рідиною і з написом на білій етикетці «Вино з ожини».

Йому аж перехопило подих, а жінка прослідкувала його погляд, і щоки її запалали.

Ще десять хвилин розмови, і Віктор чимало знав про таємничу виноробку. Нею виявилася рідна сестра директорки, яка живе в Прикарпатті й має таке несподіване для жінки хобі – ворожити над створенням неординарних вин.

– Вона пригощає ними хороших людей. А ще вигадує чудесні історії й шле їх мені по Інтернету. Я з нею радилася про акцію, розповідала, як розвиваються події. А тут раптом пані письменниця. А ще ви… От я і подумала… Пробачте, якщо посміла втрутитися в особисте, – розгублено говорила жінка. – Я ж хотіла як краще. Думала, може, знадобляться її історії для якогось роману. І взагалі…

– Он воно що! – просяяв Віктор. – Та це ж цікавезно! Не переймайтеся, мушу вам тільки дякувати за таку небайдужість, а не сварити! З мене ще й вино вам обом! Чи коньяк? Хотілось би познайомитися з вашою сестрою особисто й послухати історії з перших вуст!

– На жаль, це неможливо, – зітхнула директорка й кинула погляд на недопиту пляшечку. – Моя сестра… німа. Вона не розмовляє… Після пережитого стресу їй відібрало мову. Але ми вже звикли. На щастя, є мобільні телефони, есемески, Інтернет… Але ми, звісно, не втрачаємо надії…

– Ось така вам історія, дівчата! А на прощання вона подарувала нам, найзатятішим Читачам, закладки від сестри – душевна робота!

– Нічого собі, ну й «Живі книги» у вас! Женю, а мені, значить, про це ні слова?! Може, я теж би хотів бути Читачем?! Чи Книгою?! – Ілля обхопив дівчину за плечі й притиснув до себе. – Зззадушу!

Женька розреготалася й замість відбиватися, теж обхопила Іллю колом своїх рук і притулилася головою до його грудей. Віктор з Амалією милувалися то цією парою, то вечірнім Дніпром, і обоє розуміли, що таки не марно Доля привела їх до тієї кав’ярні.

Амалія підвела погляд до неба й подумки прошепотіла: «Дякую!»

Післямова

Історія про «Живі книги», задум якої несподівано впав на мене і взяв у творчий полон, не була б написана такою, якою вона є, якби не щирість і відкритість багатьох людей, що поділилися зі мною своїми власними історіями. Я твердо переконана, що Книг у світі набагато більше, ніж людей на Землі, і переважна більшість із них – не написані. Адже кожна людина – то роман, сага або збірка оповідань, які чекають на свого небайдужого Читача.

На жаль, не всі мої задуми ввійшли в книгу, яку ви тримаєте в руках, бо тема Живих Книг безмежна.

Висловлюю свою вдячність Галині Максимів, Голді Виноградській, Christine Brun-Yaba, Наталії Булах, Людмилі Кобичевій, Христині Катракіс, Ірині Бібовій і Володимиру Козюку за подаровані фрагменти їхнього життя. Дякую також іншим небайдужим людям, які вплинули на появу роману бодай тим, що з нетерпінням чекали на його народження.

Щиро,

Міла Іванцова

Примечания

1

Книги мають власну долю (лат.). – Тут і далі примітки автора

2

А що ж ти робитимеш тут цілу годину? (фр.)

3

Я роздивлятимуся всі ці штучки на полицях і погортаю книжки, а ти повернешся сюди опівдні, згода? (фр.)

4

Добре, якщо тобі так подобається. А потім підемо обідати до ресторану при готелі! Учора мені сподобався їхній борщ! (фр.)

5

Доброго дня, пані! Мене звати Амалія. Я почула, що ви розмовляєте французькою… (фр.)

6

О, мадам, це таке задоволення – зустріти за кордоном когось, із ким можна поговорити без бар’єрів! (фр.)

7

Що означає «письменниця»? (фр.)

8

Нова каплиця (фр.).

9

Від французького déjà vu – «уже бачене»; відчуття, ніби ти переживаєш певні події не вперше.

10

Не перепрошуйте, нічого страшного (фр.).

11

Це прохід із правого берега на лівий, не бійтеся, ідіть за мною! (фр.)

12

Зовсім ні. Я добре знаю цей тунель, ми ходили ним навіть із дітьми (фр.).

13

Між вовком