Читати книгу - "Емма"

Коли вони з Френком уперше побачили міс Ферфакс, то обмінялися промовистими посмішками: найдоречніше було б обійтися без слів. Він сказав Еммі, що йому не терпілося піти з вітальні, — бо страх як не любить засиджуватися подовгу і завжди намагається при нагоді піти першим, — а його батько, містер Найтлі, містер Кокс і містер Коул залишилися там, пожвавлено обговорюючи якісь місцеві справи. А все ж таки йому було досить приємно з ними посидіти, бо в нього склалося про них враження як про компанію людей шляхетних та розумних; і взагалі — Френк із такою теплотою відзивався про Гайбері (вважав, зокрема, що в ньому дуже багато достойних родин), що Емма почала сумніватись: а чи не перестаралась у презирливому ставленні до свого селища. Вона почала розпитувати його про товариство у Йоркширі — чисельність сусідів біля Енскума, і таке інше; з його відповідей стало ясно, що у самому Енскумі подій відбувалося мало, що Черчіллі підтримували стосунки з низкою знатних родин, із яких усі мешкали досить далеко, і що навіть після визначення дати і прийняття запрошення залишався чималий шанс, що місіс Черчілль не буде в такому доброму здоров'ї чи доброму гуморі, щоб їхати. Крім того, виявилося, що вони навмисне уникали візитів до нових людей і що, незважаючи на його власні призначені зустрічі, часом йому не без труднощів і не без енергійних умовлянь удавалося відпроситися в гості чи запросити гостей до себе на вечір.

Емма побачила, що Енскума Френку було мало, а Гайбері, якщо взяти його найкращі риси, і дійсно може задовольнити молодого чоловіка, якому вдома нуднувато. Його вплив в Енскумі був очевидним. Він не вихвалявся, але з розмови само собою виявлялося, що йому вдавалося переконати свою тітоньку навіть тоді, коли чоловік її неспроможний був зробити нічого; а коли Емма, сміючись, підмітила це, то він зізнався, що впевнений у власній здатності — якщо матиме на це час — переконати свою тітку в будь-чому (за винятком хіба що одного-двох питань). Одне з цих питань, стосовно якого його вплив не спрацював, він потім назвав. Колись він дуже хотів поїхати за кордон — йому просто кортіло, щоб його відпустили помандрувати, — але місіс Черчілль навіть слухати про це не захотіла. Це було рік тому. Тепер же, сказав Френк, він почав поступово втрачати це бажання.

Емма здогадалася, що іншим питанням, у якому Френкову тітку неможливо було переконати, було її добре ставлення до його батька.

— Я зробив дуже невтішне відкриття, — сказав він після короткої паузи. — Завтра якраз тиждень мого перебування тут — половина відведеного мені часу. Я і не підозрював, що дні здатні летіти так швидко. Завтра — вже тиждень! А я тільки-но почав отримувати задоволення. Тільки-но встиг познайомитися з місіс Вестон та іншими! Мені видається гидкою сама думка, що колись доведеться-таки їхати!

— От тепер ви, мабуть, пожалкуєте, що витратили один із цих таких нечисленних днів на зачіску.

— Та ні, — відповів із усмішкою Френк, — тут зовсім ні за чим жалкувати. Я не отримаю задоволення від зустрічі з друзями, доки не переконаюся, що маю належний вигляд.

Тепер, коли до кімнати зайшли решта джентльменів, Емма визнала за необхідне перервати розмову з Френком і приділити декілька хвилин містеру Коулу. Коли ж містер Коул відійшов убік і вона хотіла була відновити попередню розмову, то виявилося, що Френк Черчілль пильно придивляється через кімнату до міс Ферфакс, котра сиділа якраз напроти.

— Що трапилося? — спитала Емма.

Френк здригнувся.

— Дякую, що ви відволікли мене, — відповів він. — Мабуть, я вчинив неввічливо, але міс Ферфакс дійсно зробила таку дивну зачіску — таку дуже дивну зачіску, що я не міг відвести від неї очей. Ніколи не бачив нічого екстравагантнішого! Ці кучері! Напевне, це її власна примха. Вона не схожа на всіх інших! Неодмінно підійду і запитаю, може, це якась ірландська мода. Можна? Так, я запитаю — даю слово, що запитаю — а ви прослідкуєте, як вона це сприйме: зашаріється чи ні.

Френк пішов одразу ж; незабаром Емма побачила, що він стоїть перед міс Ферфакс і розмовляє з нею, однак зовсім не змогла розібрати, який ефект справили на неї його слова, бо він необачливо розташувався якраз між ними. Не встиг він повернутися до свого стільця, як на нього сіла місіс Вестон.

— Перевага багатолюдного прийому, — мовила вона, — полягає в тому, що кожен може підійти до кого завгодно і що завгодно сказати. Моя люба Еммо, мені так хочеться з вами поговорити. Так само, як і ви, останнім часом я робила відкриття й виношувала плани, тому поспішаю поділитися ними, доки ця ідея є цікавою. Ви знаєте, як сюди потрапили міс Бейтс та її племінниця?

— Як це — як? Хіба їх сюди не запросили?

— Так, звичайно ж, їх запросили, але я маю на увазі як саме вони сюди дістались, у який спосіб!

— Як на мене, то вони прийшли пішки. А як іще вони могли сюди дістатися?

— Я теж так думала. Знаєте, якийсь час тому мені спало на думку, що буде надзвичайно прикро, якщо Джейн Ферфакс доведеться повертатися додому пішки, пізно вночі — а ночі нині такі холодні! І коли я поглянула на неї, то помітила — хоча вона виглядає сьогодні гарно як ніколи, — що вона розпашілася, а значить — буде ще вразливішою до застуди. Сердешна дівчина! Думка про це не давала мені спокою, тож тільки-но до кімнати ввійшов містер Вестон і я змогла проштовхатися до нього, переговорила з ним про карету. Можете здогадатися, наскільки швидко він підтримав моє бажання! Отримавши його згоду, я протовпилася до міс Бейтс і запевнила її, що карета буде в їхньому розпорядженні ще до того, як ми самі поїдемо додому. Я гадала, що так буде краще і вона не хвилюватиметься. Добра душа! Можете уявити її вдячність! — «Ще нікому так не таланило, як мені!» Але після численних подяк вона сказала ось що: «Будь ласка, не турбуйтеся за нас, бо сюди ми приїхали в кареті містера Найтлі, і на ній же маємо намір повернутися додому». Я була вражена — і зраділа, звичайно