Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь патріарха 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь патріарха"

221
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь патріарха" автора Габріель Гарсія Маркес. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 72
Перейти на сторінку:
крім єдиної святої правди, яку він повторював день у день катам із портової фортеці, так затято й мужньо стояв на своєму, що зрештою він змушений був визнати свою помилку: “я таки не стрічав його, але нічого вже не вдієш, - сказав він, - із ним так погано повелися, що коли б він і не був раніше ворогом, то зробився ним, бідолаха”, - отож нещасного хлопця згноїли живцем у в’язниці, поки він самотньо блукав по цій оселі примар, думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, зглянься наді мною, я гину без твоєї руки!” - бо нащо ж були потрібні стільки славетних діянь, якщо нині вже неспромога навіть згадати їх, щоб утішитися ними, щоб живити ними свою душу, щоб жити ними в цьому болоті старості, коли і найбільше горе, і найбільша радість - усе, чого він зазнав у пору своєї величі, - безнадійно вислизнули в щілини його пам’яті, хоч як він, наївний, силкувався заткнути ті дірки згорнутими папірцями, - він страждав, що так і не взнає ніколи, хто ж така Франсіска Лінеро, дев’яносто шести літ, котру він наказав поховати з королівськими почестями, як того вимагала цидулка, написана колись давно його рукою; він був приречений владарювати наосліп, хоч і ховав у шухляді столу одинадцять пар непотрібних окулярів, які вже давно йому не допомагали, - час від часу він надягав їх, аби ніхто не здогадався, що насправді співрозмовники для нього - лише привиди, чиїх облич він не впізнає, а голосів не чує, і тільки інтуїтивно вгадує, хто перед ним; він був зовсім уже нікудишній - здавалось, от-от помре, отож і не диво, що міністр оборони так перелякався на одній з аудієнцій, коли, на лихо, він чхнув, і міністр мовив йому: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув удруге, і міністр повторив: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув утретє, - “на здоров’я, мій генерале!” - “та коли він чхнув удев’яте, я вже не казав “на здоров’я, мій генерале!” - я вжахнувся, побачивши його спотворене обличчя, його витріщені очі, які безжально забризкували мене сльозами, що ринули вже з трясовини агонії, його висолоплений, наче у вішальника, язик, - ця стара звірина конала в мене на руках, і не було нікого, хто б міг посвідчити потім, що я не винен, - отож я кинувся було мерщій тікати з канцелярії, поки не пізно, але він мене зупинив, владно гримнувши між чханням: “не будьте боягузом, бригадний генерале Росендо Сакрістан! стійте спокійно, хай вам чорт, - я не такий дурень, щоб умерти отут перед вами!” - і так воно й було, бо, хоч він і далі собі чхав, - достоту на грані смерті, пливучи в нетямі серед цих полудневих світляків, - та з усієї сили чіплявся за свою віру: його матуся Бендісьйон Альварадо не дасть йому отак безславно вмерти - від чхання, та ще й при своєму підлеглому, - “нізащо! краще смерть, ніж така ганьба, краще жити серед корів, аніж серед людей, котрі ладні покинути тебе здихати всім на посміховище! ну їх усіх до дідька!” - він більше не сперечався про бога з папським нунцієм: навіщо тому знати, що він п’є шоколад із ложечки, - і не грав більше в доміно: боявся, що йому почнуть програвати з жалю, - він не хотів нікого бачити, щоб ніхто не додивився, що він - хоч і стежить за собою з усіх сил, хоч і намагається не тягти свої плоскостопі ноги, які, зрештою, тяг споконвіку, хоч і соромиться своїх літ, - стоїть на краєчку безодні горя, як ті сердешні останні диктатори, котрих він тримав у будинку над скелями, наче якихось в’язнів, а не політичних емігрантів, - щоб вони не заражали світу чумою своєї нікчемності; він мучився, згадуючи на самоті той паскудний ранок, коли він заснув у басейні свого патіо, приймаючи цілющу купіль, - “мені снилася ти, матусю., снилося, що де ти сотворила цикад, які дзвеніли у мене над головою поміж квітучого гілля мигдалю, снилося, що це ти розмалювала своїми пензликами барвисті голоси іволг”, - і раптом він прокинувся від нежданого виверження свого нутра, - “я прокинувся, матусю, від безсилої люті, від сорому, прокинувся у споганених водах, де плавали пелюстки мальви, материнки та свіжого помаранчевого цвіту, де плавали черепахи, які зраділи золотавому й ніжному генеральському лайну в пахучих водах басейну, - от тобі й маєш!..” - але він стерпів цю ганьбу, стерпів ще не один підступ своєї старості, - тільки скоротив до мінімуму прислугу, аби менше було зайвих свідків: ніхто не мусив бачити, як він удень і вночі блукає, мов неприкаяний, оцим нічийним домом, обгорнувши голову змоченим у горілці ганчір’ям, та аж виє з відчаю, знавіснілий від запаху камфори й від нестерпного головного болю, хоч навіть своєму особистому лікареві ні разу не прохопився й словом, що в нього болить голова, бо добре знав: цей .біль - від старості, і нічим тут не зарадиш; ще задовго до того, як небо облягали грозові хмари, він відчував, що біль наближається кам’яним громом, і наказував: “щоб мене ніхто не смів турбувати!” - - а коли в скронях у нього хтось ніби починав крутити турнікет, кричав: “нікому сюди не заходити, що б там не скоїлося!” - пекельний турнікет крутився й далі, і йому аж череп тріщав: “не впускати нікого, навіть самого Господа бога - волав він, як навіжений, - як здихатиму, й то не впускати! к чорту всіх!” - немилосердний біль засліплював його, не давав йому дихнути, не давав навіть подумати про цей довічний відчай, - та ось починалася благословенна злива, і він ніби вдруге на світ народжувався, і кликав нас до себе, - ми подавали йому на столик перед німим телевізором тушковане м’ясо, квасолю з салом, кокоси, смажені банани, - неймовірна вечеря, як на його вік! а втім, їжа вичахала, бо він так і не куштував нікого, поки дивився якийсь давній пригодницький телефільм і доходив висновку: уряд явно намагається щось приховати від нього, - мало того, що показують той самий фільм, то ще й якось не так крутять, - “хай йому чорт, - заспокоював він себе, - якби там справді щось погане скоїлось, я вже досі знав би”, - і він куняв собі й далі, не беручись до вечері, аж поки дзвін собору не бив восьму, - тоді він зводився і викидав страву до вбиральні, як робив це вже давно, в один і той же час, аби ніхто не здогадався про цю ганебну річ: його шлунок не приймає ніякої їжі, - а він же хотів, щоб люди й досі бачили його таким, яким він залишався в легендах славетних своїх часів, бо нині міг жити хіба що самими тими легендами, коли його охоплювала лють на себе самого після кожного принизливого випадку - із тих, які на старість не дивина; він волів би забути, що ледве живий,
1 ... 65 66 67 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь патріарха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь патріарха"