Читати книгу - "Яса. Том 2"

правували здалеку, були потомлені, і їхні коні пили з коритця дуже спрагло. На возі, з руками, прив’язаними до полудрабків, розіпнутий, розтягнутий, сидів голий до пояса чоловік з широченною спиною та кошлатою головою. Я хотів пройти далі, в ту мить розтягнений на возі повернув голову, і я впізнав Солонину, з яким жив у лісі і якого лікував, а тоді покинув. Я так і затрусився, в моїй душі щось затремтіло, а в голові поплив туман, і я подумав, що ступаю по цій землі останні кроки, а далі мене так само розтягнуть на возі й повезуть на спитки або й одразу на страту. Адже я втік од прибишів, покинув Солонину пораненого. Але й не стільки страх кари, страх цюпи перевернув мені душу, як щось інше: думка про те, що всі ми діти одної матері, натомість обстати її, тягнемо кожен у свій бік, не можемо дійти якоїсь згоди, і якщо не налітаємо один на одного з шаблями, то волочимо одне одного до в’язниці або й на шибеницю. Хто в тому винуватий? Чи настане тому кінець?

В очах Солонини щось змигнуло, мені здалося, ось зараз він розімкне вуста й скаже: ану тягніть і його на воза, — але він подивився ще мить, непомітно змружив ліве око й одвернувся. Може, пригадав наші вечірні розмови, може, мене порятували оті дві сулії, які я все ж залишив на стежці, одначе Солонина мене не видав. А я підійшов до осавула й оддав усі, які були в мене, гроші — мідяки — на кварту горілки ув’язненому. І далі пішов не оглядаючись, я мовби втікав од чогось важкого чи встидного, не знаю, але саме там, біля криниці, поклав собі більше не вступати ні з ким до товариства, а мандрувати самому. Я подумав про те, що сам міг би опинитися на тому возі поруч з Солониною. І то ні за що. А скільки людей, ні в чому не винуватих, повезли такі вози. Але Солонина винуватий. І оця його дорога, мабуть, остання. Знає він про це? І на що сподівається? Сподіватися йому немає на що. А міг би… міг би бути славним чоловіком, прислужитися вітчизні, і якщо віддати своє життя, то во славу її, а не в применшення тієї слави. Зовсім недавно я також був сліпаком, бо не розумів цього.

Малий час поживши на хуторі в сім хат, обіправшись та облатавшись, ударився навпрошки, й привело це до того, що блукав вісім днів, трохи не трапив до татар, і порятував мене січовий дозорець Мокій Сироватка, який виловив мене з болітця, куди я втрапив вечірньої пори, рятуючись од татар, які аргаталували в степу. Він запитав мене, чи я християнин, а більше нічого не запитував, привів до свого куреня, кугою званого, й там зняв з мене одіж та повішав сушитись, а мені дав свою. Я сидів біля дверей куги та цокотів зубами й дивився на цього непоказного, навіть миршавого чоловічка з вдячністю й трохи не обожнюванням. Коли ж він затаганкував, я переполошився й запитав, чи не побачать вогонь татари та не приїдуть сюди, дозорець спокійно проказав, що вогню їм не видно — тут припадь, кущі, та й звідси до них далеко, миль десять, і що на кашу до нього вони не приїздили ще ніколи, а так буває проскакують; якщо їх небагато, то він, Сироватка, просто ховається, а якщо багато, то спочатку подає козакам димове гасло. Я запитав Сироватку, хто поставив його в такий тяжкий, нелюдський дозір, чому він в самотині, і Сироватка відповів, що настановив себе на таку службу сам і що одному легше заховатися, зашитися кудись, та й відвик він від товариства. Ми повечеряли кулешею, заправленою конопляним сім’ям, Сироватка сказав, що вранці він потрусить ятірці й ми поснідаємо юшкою з риби.

Тією юшкою я вже не снідав, нею він відпоював мене, бо я горів, мене спалював внутрішній вогонь, і в голові кипіло, неначе в казані, що стоїть на жару. Відпоював він мене також всілякими травами й мастив мені в горлі квачиком — барсучим салом, бо ж з горла, сказав, усе й почалося. Я лежав у його кузі на примостку, а він сам спав надворі — ночі, сказав, тепер теплі, й спати там він звичний. Як став я одужувати, то почав думати про те, чи зміг би прожити отако, в безлюдді, на самому жалі небезпеки, не маючи ніякої віддяки й нічим не тішачи свого самолюбства. Я думав про те, що таке слава, хоробрість і що таке праведне життя. Я приглядався до цього нетяги, який майже не знає грамоти, який і слова молитви позабував, позамінював їх своїми, й на мою душу спадало щось таке, від чого хотілося плакати. Я не бачив у житті людини, яка б так вірно й безкорисливо служила Богові та вітчизні, я бачив відважних войовників, але їх підпирає слава, їх кличуть переможні погуки — яса, вона висить на кінчиках їхніх шабель, але, мабуть, справжня яса, яко світло побідне й незгасне во славу вітчизни, — отуто, сяє в степу над оцим чоловічком. Він служить не за шану від товариства, не за золоту зброю й хутори, а просто так, щирістю й нелукавством своїм, чистотою діянь і помислів.

Від тих думок у моїй душі щось засвітилося ясним світлом, і я зрозумів, що діткнувся до чогось ясного й великого, а до чого — не відаю.

Як ми прощалися, я став перед дозорцем на коліна й поцілував його руку, він неймовірно зніяковів, бо думав, що я так віддячую йому за кулешу та юшку, за трави та кугу. Але я сказав, може, трохи й велемовно, але щиро, що вклоняюся йому від усіх тих сиріт, які отамо, за нашими спинами, за всіх вдів з малими дітьми й за всіх тих, кого не вигубили татари та інші вороги. І тоді я не втримався, заплакав, а Сироватка погладив мене, неначе маленького, й раптом згорнув човником руки з лівої щоки сльозу та сказав, що в нього був син, який мав стати славним козаком, а чи є він зараз, невідомо, бо випала синові тяжка доля: він або порубаний турками, або потрапив у неволю, а може, блукає по світу, як оце блукаєш ти, бо ж нібито бачили його на якомусь хуторі. Я сказав, що молитимусь за його сина й що вірю — живий він, склалося йому так, багато