Читати книгу - "Танґо смерті"

— Ні-ні, — заперечує Ясь, — духом і серцем готова, я можу вам годинами розповідати про випадки героїзму… Але наша зброя і техніка застаріла… Іти нині в атаку на конях? Це безглуздя чи героїзм? Я думаю і те, і друге. Але це не безглуздя тих, хто йшов в атаку. Це було безглуздя тих, хто дав такий наказ. А тепер… Тепер, як по правді, оборона Львова вже нікому не потрібна.

— Чому так думаєш? — дивуємося ми.

— Армія генерала Шиллінґа з-під Кракова відступила на північний схід. Групи генерала Соснковського вже не існує. Оборона, яку намагалися зорганізувати над Дністром, зліквідована. Львів зостався сам на сам з ворогом.

Він це проказує так тихо, щоб ніхто більше не почув, але якийсь батяр, видно, вловив останню фразу і гукнув:

— А то що за балак*? Як то сам на сам? Та чи ви стукнуті в каляпітер*? Войсько польське на роверах єще моцне, як хулєра! Та ми тим німцям дамо такого бобу, що в портки накладуть! Правда, хлупаки?

— Зіхерово*! Тримай штами* межи нами і ніц не журися! — відгукуються його друзяки, але більше нас не зачіпають.

Пополудні чути гуркіт моторів, усі напружилися, навіть батяри позривалися на ноги, тільки чути:

— Шпануй*, Міську! Курва, суне!

— Та шо ти куцаєшся*? Ґібай в цинадри*!

— Не будь-такий раптус-нервус* — тримайсі дишля*!

— Тримай фасон*, пітольку*! Вважай — в портки не насрай!

Так вони себе підбадьорюють, а гуркіт тим часом наростає, а з ним росте тривога, то наближаються німці, ми залягаємо за барикадами, і ось з-за закруту раптом вискакують два мотоцикли, за ними наступні і авто панцерне, та щойно вони наблизилися до барикади, лунає команда «Вогонь!» — раз, і вдруге, і втретє. Не знаю, чи котрась із моєї та Йоськової гвинтівок попала в ціль, але один мотоцикл викинувся аж на барикаду, а на дорозі зостало лежати два мотоцикли і розбите панцерне авто, а коли за хвилю виповз танк, то і його було поцілено так влучно, що загородив вулицю своїм безвладним тілом.

— Мамуньцю злота! Але, курва, теньга гаргара*! — прицмокує батяр, киваючи на танк.

— Тепер видиш, дурний каляфйор*, жи то не пацалиха*? Хтів-єс сьвіжого люфту*! Маєш!

— Та де я думав, жи вони так по людях будут стрілєли? Та я думав, жи то шац-хлопаки*! Я му дам фацки* — він ми дасть фацки, я го майхрем* — він мене майхрем, та й фертик*. Як пурєдні людиска. Ну, нє? А він, ади, дістав сьвірка*! Най би го нагла троїста з бурячками заллєла!

Але це був лише початок, панцерники під'їжджають один за другим, піхота вистрибує, розсипається і ховається поміж мурами, щоб потім просуватися знову вперед від будинку до будинку, оббігаючи небезпечні місця, зникаючи в садах і брамах та б'ючи з важкої зброї по наших гарматах.

— Шпануй з вінкля*! — І справді, з-за рогу прошиває нашу барикаду автоматна черга. Бідний поручник Панек своїми двома гарматами посилає стрільно* за стрільном, але ось падає один канонір, другий, за годину більшість гарматної обслуги вибита до ноги, гармати вмовкають, та лише на хвилю, бо на місце загиблих стають інші, ми з Йоськом кидаємося підносити стрільна, Вольф і Ясь стріляють із карабінів, припавши до вузенької щілини в барикаді, звідки їм добре видно нападників, але самі вони невразливі.

Пізніше про нас будуть казати, що ми на Городоцькій рогатці стояли на смерть, і хоч підкріплень не було, та німці не змогли проламати цю тоненьку оборонну лінію, адже вони й не сподівалися на підступах до міста застати такий шалений опір, це змусило їх розпочати облогу. Не знаю, чи втрималися б ми ще бодай годину, якби надвечір не прибули відділи резерву Державної поліції і загони польської піхоти. Німці були змушені відступити. Та лише тут, на Городоцькій, бо в той же час вони оточували місто з півночі і півдня, мовби їм неабияк залежало на тому, щоб якнайскоріше здобути Львів.

Уночі бій пригас, хоча машінґвери* ще туркотіли, нам вдалося кілька годин подрімати.

13 вересня. Ворог вдарив з новою силою — з вулиці 29 Листопада і від Стрийської, завзяті бої поточилися за Кортумову гору на північному заході міста, того ранку німці гору здобули.

А тим часом львів'яни кинулися з якоюсь приреченою відчайдушністю і дивовижним запалом в очах барикадувати геть усі вулиці, без жодного плану, керуючись лише самим бажанням будь-що захистити місто. Врешті міська управа мусила втрутитися у цей патріотичний хаос і через пресу попрохати стриматися, бо такі речі не робляться самодіяльно, а лише під наглядом фахових саперів. Та це нікого не стримало, львів'яни волочили старі авта, поламані столи, подірявлені балії й ванни, драбини, балки, двері, витягали навіть власні меблі з помешкань, валили дерева, штовхали поперед себе важкі візки, на яких були мішки з піском і шутером, знімали каналізаційні люки й ховали, а отвори маскували так, аби ворог міг провалитися. Навіть пан Кнофлик пригнався на великому драбинястому возі і пожертвував чотири труни, в які порадив поскидати бруківку і скласти їх одна на другу, виглядав при цьому бадьоро і свіжо, але я не мав часу розпитати його, як ся має. А при тому всьому місто було постійно бомбардоване як з повітря, так і артилерією, пошкоджено водотяги й електрівню, вибухали пожежі, гинули не тільки військові, але й цивільні.

16 вересня. Вояків і резервістів, готових боронити Львів, багато, але бракує амуніції, Вольфові із Ясем вдалося вночі прорватися з кількома вантажівками на Голоско, де розташовані склади, і привезти зброю. На жовківськім передмісті загинув цілий загін батярів, боронячи рогатку, ще одна група батярів знайшла десь стару австрійську гармату і доти з неї стріляла, доки та не вибухнула й не покалічила їх. Уся жовківська дільниця зібралася на похорон і висипала загиблим спільну могилу.

Хтозна, чи втримався б той запал до оборони, якби його не підсилювали газети, які хоч і обмежили свій обсяг до 2 сторінок, але ширили примарні надії: чи то почуті від когось, чи то вигадані, але львів'яни захланно вчитувалися у всі ті бадьорі новини і передавали їх з уст в уста.

— Для чого це безглуздя? — дивувався