Читати книгу - "Шлях Абая"

Друзі й родичі — всі помітили, як на схилі свого життя піднісся духом цей старик. Особливо раділи з цього Абай і Базарали. Абай щороку давав на літо Даркембаєві корову і двох-трьох кобил для доїння, взимку присилав худобу на м’ясо.

Побачивши дружину, Даркембай відклав сокиру й підвівся:

— Жанил, до твого дому прийшов гість, та ще який! Іди приведи баранця, Рахім тобі допоможе. Пригостимо як слід такого гостя!

Жанил привітно поздоровкалася з Абдрахманом і одразу почала поратись.

— Абіш, голубе, що ж ви сидите на голій землі? Дайте я постелю вам! — І, швидко зайшовши в юрту, вона винесла звідти повстину. Розстеляючи її біля юрти, вона говорила:

— Рахім-тай мені вже все розказав, коли я доїла овець. Прибіг і каже: «Апа, кінчай швидше доїти. Дармен-ага привів гостя!» — і просто потяг мене за плаття.

Рахім, соромлячись, ховався за матір і підштовхував її, немовби кажучи: «Ну, гаразд, що там розповідати!»

Абдрахман почав рішуче заперечувати:

— Ні, Даке, ні женеше, і не кажіть про барана! Вже коли хочете нас пригостити, то скип’ятіть овечого молока. Та я й люблю його більше, ніж м’ясо!

Дармен підтримав його:

— Женеше, почастуй його «білим козеням»[34], його він у Петербурзі, мабуть, не щодня куштував.

— Де там! І разу за цілу зиму не їв! — підхопив Абіш, почуваючи себе тут, як у рідному домі..

Коли добре смеркло, Даркембай залишив роботу і разом з гостями зайшов у юрту. На вогнищі стояв уже невеликий казанок, поставлений Жанил, на почесному місці розстелені ковдри і розшиті повстини.

Посадивши Абдрахмана і сівши сам, Даркембай вів далі розмову, почату перед приходом у юрту: на прохання Абіша він розповідав йому про становище жатаків.

— Жатаки наші зовсім зубожіли, голубе Абіш,— закінчив він.— Останніх два роки звалилися на нас таким тягарем, що ми ніяк на ноги не зіпнемося.

Ще з торішніх зустрічей із стариком Абіш знав, що помста Такежана жигитекам зачепила й тутешніх жатаків.

— Даке, давно хотів вас запитати,— звернувся він до старого.— Скажіть мені: як розуміли цей набіг ваші жатаки і жигитеківська голота? Що вони думали, погнавши табуни всесильного Такежана?

Старий схвально і ласкаво глянув на Абдрахмана:

— Якщо я правильно тебе зрозумів, голубе мій, ти хочеш знати, як себе проявляє у випробуванні народ? Ти питаєш, чи бачив я тоді його справжнє лице?

Він помовчав, підкладаючи у вогонь кізяк, а потім заговорив, дедалі більш пожвавлюючись:

— Бачив… Правду кажучи, і наші жатаки, і жигитеківські бідняки показали, чого вони варті. Я не раз думав про цей набіг і тепер добре розумію, що похід цей був особливим походом… Походом бідняків. І не Базарали його почав. Почав його народний гнів, що дійшов до кипіння. Коли б ти побачив, як сколихнувся тоді весь цей смиренний люд! — Даркембай випростався, і в очах його заблищав вогонь.— Я й сам не пізнавав багатьох жигитів. Що вони тоді говорили? «Ну що ми зробили — самого тільки Такежана розгромили! А їх сила-силенна! Ех, коли б усю цю зиму налітати нам на них грізною бурею!» — от що вони говорили! Базарали повів розгніваний народ, відповідав за всіх тільки сам. На суді нікого не назвав з тих, хто подався за ним у набіг. Мужня і чесна людина! — Даркембай з гордістю говорив про це і висловив думку, що здивувала Абдрахмана: — Хіба може герой народитись, якщо народ не спородить його сам? Звідки ж узятися в його серці вогневі мужності й сміливості? Базарали — син свого народу. Він сміливий і непохитний — і народ наш такий же. Коли на суді в місті вирішили, що ми повинні віддати за кожного коня Такежана по два п’ятирічних коня, степ захвилювався. Такого жорстокого рішення ніхто з нас і не чував. Цілі аули, наче повалені бурею, не могли зрушити з місця. Як же кочувати, коли немає коней? Залишалось або розбрестись по інших аулах, іти в найми, або осісти на землю, забувши про кочування. Але ніхто не скаржився, не стогнав. Багато з тих, у кого була в руках сила, пішли на Іртиш працювати до росіян, інші осіли тут, почали працювати на полях. І хоч як важко нам судилося, народ витримав усе… Я старий, а тільки тепер зрозумів, що коли триматися купи, то народ підніме все, як сильна, могутня хуртовина. Такої думки я, і всі люди з народу так думають, діти мої… От у чому причина, чому на сьомому десятку літ я навчився ремесла і став майстром!

Слова старого нагадали Абдрахману те, що він чув у Петербурзі про селянські повстання в Росії. І юнак заговорив про це. Він розповів Даркембаю, що в Росії дедалі частіше піднімаються гнівні сили селян. Біднота повстає проти насильства царської влади, проти гноблення хазяїв-поміщиків. Абіш говорив і про далеке, але пам’ятне всім повстання Пугачова, який пішов проти самої цариці, і про те, що було в Росії за останні десять років.

— Понад триста разів у шістдесяти губерніях піднімалися на боротьбу за свої права російські селяни…

Деркембай, уважно його слухаючи, схвально кивав головою і, коли Абіш замовк, сказав:

— Добра розповідь, голубе мій! Яка ж темна глушина — наш казахський степ! Що ми тут знаємо? Думали, що своїм нападом на Такежана вчинили небувале, про що триста років ніхто не чув, а виявляється, на російських полях бурхає справжня хуртовина! В шістдесяти губерніях — це ж ціла держава! Кажеш, триста разів бралися за шокпари? Оце діло! Видно, де праця, там і мужність. Дужий, сміливий народ ці росіяни, справжні батири! Недарма Абай каже: «Навчайтесь усього в росіян, вони йдуть вперед, далеко бачать».

Абіш згадав про Базарали і записав Даркембая, як той живе.

— Тяжко, голубе мій,— с?арий похитав головою.— Ти не чув, адже він дуже хворий…

І Даркембай розповів, що Базарали все ще прикутий до ліжка тяжкою хворобою.

Заговоривши про Базарали, Даркембай згадав і про Такежана. Він все ще переслідує тих його родичів з урочища Шуйгінсу, які стали тепер жатаками. Хоч вони цілком сплатили накладену на них судом пеню, він не задовольнився цим. Такежан, Азимбай, Майбасар і інші Кунанбаївці нещадно утискували їх, неначе кажучи: «Чому ж усі ви сидите на місці, уявляючи себе цілим народом? Чому не розбрелися хто куди? Чому не просите милостині, стоячи біля нашого