Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— ось що важливо. А гарно померти — означає уникнути небезпеки жити негідно. Окрім того життя не завжди тим краще, що довше, але смерть завжди що довша, то гірша. Поки живеш, думай про похвалу оточуючих, коли помираєш -- тільки про себе». Гарно померти — не кожному дано, померти так, щоб це стало предметом суперечок, пліток і фантазій з безліччю ймовірних та неймовірних версій — оце справді цікава перспектива. Я думав про неї дедалі частіше. «Самогубство слід здійснювати, коли ти щасливий», — сказав римлянин Валерій Максим, і з ним цілковито згодився Поль Валері: «Самогубство дозволено лише тим, хто абсолютно щасливий». «Добре іти з життя, — писав Плутарх, — коли в тебе все є, коли ти щасливий матеріально й духовно і всього маєш в достатку». Саме так вчинив голландський письменник Адріан Венема (1941—1993), який заздалегідь оголосив про своє самогубство, заявивши, що головного у своєму житті він уже досягнув і марно чекати чогось більшого. Давши кілька інтерв’ю на цю тему і підігрівши публіку, випив шампанське з барбітуратом.

Чи міг я назвати себе абсолютно щасливим? Чи всього я досяг, чого прагнув? Чи справді марно мені чекати чогось більшого? На всі ці запитання у мене була негативна відповідь. Очевидно, тим найбільшим щастям, яке мало б спонукати мене до самогубства, була тільки Мар’яна. Померти від надміру щастя і цим зупинити мить щастя навічно... Це те, на що була готова Леся. А я тільки дозрівав до цього.

— ...я так її і не трахнув, розумієш...

— Кого? — здригаюся я, стріпуючи з себе свої меланхолійні марення.

— А я, блін, про кого вже півгодини тобі торочу? — визві-рюється Олько і, зрештою, має повну рацію для свого гніву, бо я вимкнувся, хоч і не зовсім і якісь проблиски його оповіді пробивалися крізь морок моїх думок, і коли я напружився, то зумів скласти докупи увесь той словесний потік, з чого випливала історія про панну, яку Олько зняв у «Вавілоні», тиждень водив по ресторанах, потім привіз до себе, а вона його все одно продинамила.

— Ну і що, — стенув я плечима, — подумаєш — трагедія, якби я зациклювався на таких речах, я б міг імпотентом стати. Це нормальна річ.

— Ти бачиш у цьому щось нормальне?

— Звичайно. Будь-яка панна, яка з тобою тусує, рано чи пізно віддасться. Але запитання: коли? Якщо вона не має щодо тебе далекоглядних планів, то тй її отримаєш у всіх можливих позах у день знайомства, а якщо має, то за моральними нормами галицької панни віддатися можна не раніше як за місяць після знайомства.

— Ти хочеш сказати, що ти цілий місяць міг воловодитися, аби її трахнути?

—А чому ні? Ти ж не на безлюдному острові. З одною собі воловодишся, за пальчики тримаєш, на другому тижні під час поцілунку за дупу взявся, на третьому вже й перса мнеш, а в той же час любісінько собі граєш стару кадру.

— Про стару кадру я розумію. У мене завше знайдеться для легкого перепихончику якась дзюрка. Але я сексуальний альпініст. Я мушу постійно підкорювати вершини — одну за другою. Я не можу витрачати на бабу більше тижня. Це протиприродно.

— Буває, що й альпіністи зриваються зі скель. Але ти в куди кращому становищі, бо ти, зірвавшись, живий, здоровий і готовий знову до підкорення вершин.

— Все одно западло. Тиждень — це найбільше, на що я здатний. Потім я впадаю в нерви. Поглянь на цих двох, — кивнув на столик, за яким сиділо д^і фігурові панни, — ти їх знаєш?

— Ні. І, зрештою, я не маю бажання заводити нові знайомства. Мені хоч би зі старими розібратися.

— А хто каже знайомитися? Я спитав тільки, чи ти їх знаєш. Ні, то ні. Але для колєґи ти міг би...

— Здається, ми домовлялися, що зайдемо до «Вавілону» на вино і все.

— Звичайно. Так воно і є. Ми сидимо, п’ємо вино. Не нер-вуйся. Класні в неї груди. Ум-м-м... Там є над чим попрацювати. І та друга нічого собі. Задниця, по-моєму, саме така, як ти любиш.

— Не починай.

— Що, вже й поговорити не можна? Давай — за успіхи на любовному фронті. Класне вино. От вона зараз нагнулася — бачиш? — хо-хо, вставив би я їй пістона. Просто тут. На столі. І чого у нас все, як не в людей, от у Римі — там, де кіряли, там і гралися. Благодать. А тут ходи, шукай, до чого б кохану приперти. А ти помітив, що вони зиркали в наш бік? Не помітив? Хе! А я помітив. І ще й перемовлялися.

— Ти крім їблі можеш ще про щось думати?

Олько задумався. За хвилю відповів:

— Можу. Але не хочу. Я ж не письменник, як ти. Про що мені ще думати? Знаєш, для чого їбля існує? Для того, щоб жити повноцінним життям. А життя для чого? Для того, щоб їбатися. А все решта — це пройобування життя. Запиши. Бо я потім забуду. На тобі серветку. Я думаю, ці дві кралі думають точнісінько так само.

— Ти конче хочеш перевірити?

— Та ні, ми ж прийшли, щоб собі випити. Ще по пляшці?

— А ми вже дві вдули? — здивувався я.

— Гей! Ти де? Спустись на землю. Ми сидимо у кнайпі вже понад годину. Нормальний темп. Бармен! Червоне шампанське! Два!

— Якого дідька ти кричиш?

— Я знаю, що роблю. Вони зараз на нас дивляться. Не озирайся. Все йде за планом.

— Яким, в сраці, планом? Ми так не домовлялися.

— План пишеться на небесах. І тут нічого не вдієш. Так має бути. Ти б бачив, яким вони заздрісним поглядом проводжали бармена! Старий, вони наші. Дві пляшки шампа-на — і вони наші. Між іншим, розкажу тобі, як я одного разу завоював кадру, яка мені