Читати книгу - "Повiя"

Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. "Що ти, дурна! - каже панич. - I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр? - перепитує. - Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, - каже, - i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю". - "Сховайте, - кажу. - Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, - пита, - голубушка, своє получила?" - "Получила", - кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" - "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, - каже, - нiчого надбавати, а що слiд купити - купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" - "Як?" - питаю… "Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає - хай i не дає. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi - менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! - мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! - признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. "Та й добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!" I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, - каже, - багачка". - "Багачка ж, - кажу. - Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як? - дивується. - Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, - каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, - питаю, - де i як вона?" - "А ти хiба, - каже, - нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. "Чого ее?" - питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?" - 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува - ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую - щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання - сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь - хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай! - каже. - Як тiльки що писне в хатi - з того часу нам укупi не жити!" - "Як же ее так? - питаю. - Де ж менi його дiти?" -