Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поза часом 📚 - Українською

Читати книгу - "Поза часом"

372
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поза часом" автора Хуліо Кортасар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 80
Перейти на сторінку:
Ботто, — мабуть, відзначає щось із друзями». Донья Луїса саме повинна була допомогти доглядальниці помити й перевдягти Мечу, тепла вода й одеколон, вата й простирадла, вже полудень, а Лауро, дивно, Едуардо, як це він навіть не зателефонував, він ніколи так не чинив, коли відзначали закінчення курсу, зателефонував о дев’ятій, пам’ятаєш, боявся, що ми можемо занепокоїтися, а він же тоді був молодший. «Хлопець зовсім збожеволів через ці іспити, — озвався сеньйор Ботто, — прийде з хвилини на хвилину, ось побачиш, він завжди з’являється перед випуском новин о першій». Однак о першій Лауро не з’явився, пропустивши спортивні новини та коротке повідомлення про нову підривну акцію, придушену завдяки оперативному втручанню сил правопорядку, нічого нового, температура поступово знижуватиметься, в горах дощі.

По сьомій доглядальниця пішла по донью Луїсу, котра продовжувала обдзвонювати знайомих, сеньйор Ботто сподівався, що інспектор поліції, з яким він приятелював, зателефонує, коли щось стане відомо, щохвилини він просив донью Луїсу не займати надовго телефон, але та й далі вишукувала в блокноті номери й телефонувала геть усім, а раптом Лауро заночував у дядечка Фернандо або повернувся на факультет складати ще один іспит. «Будь ласка, не чіпай телефон, — уже вкотре попросив сеньйор Ботто. — Невже тобі невтямки, що хлопець, може, саме зараз намагається дозвонитися, а телефон увесь час зайнятий, сама знаєш, як то з автомата — якщо не поламаний, то треба чергу вистояти». Доглядальниця наполягала, і донья Луїса пішла до Мечи, та раптом почала рухати головою, повільно так, туди-сюди, доводилося поправляти їй волосся, що падало на чоло. Негайно повідомити лікареві Раймонді, ввечері його непросто застати, але о дев’ятій зателефонувала його дружина, сказала, що він невдовзі прийде. «Важко йому буде дістатися, — мовила доглядальниця, котра саме повернулася з аптеки з упаковкою ампул, — увесь квартал оточили хтозна навіщо, чуєте сирени?» Донья Луїса відійшла від Мечи, яка й далі повільно мотала головою, наче щось уперто заперечувала, та гукнула сеньйора Ботто, ні, ніхто нічого не знає, мабуть, хлопець не може проскочити, але Раймонді пропустять, у нього посвідчення лікаря.

— Не в тому справа, Едуардо, не в тому справа, з ним, напевне, щось трапилося, не може бути, щоб досі нічого не було відомо, Лауро завжди…

— Поглянь-но, Луїсо, бачиш, рука рухається — пальці й кисть, це вперше у неї рухається кисть, Луїсо, а раптом…

— Але так іще гірше, Едуардо, хіба ти не розумієш, галюцинація триває, вона мовби борониться від… Зробіть їй що-небудь, Росо, не залишайте її, я зателефоную до Ромеро, може, їм щось відомо, їхня дочка навчається з Лауро, будь ласка, зробіть їй укол, Росо, я зараз, або краще зателефонуй ти, Едуардо, спитай у них, ну, мерщій.

У вітальні сеньйор Ботто почав набирати номер і спинився, поклав слухавку. Це ж треба, щоб саме Лауро, що можуть знати Ромеро про Лауро, краще трохи зачекати. Раймонді не приходив, його перепинили на розі, він, певно, давав пояснення. Роса не могла зробити укол, надто сильне заспокійливе, краще дочекатися лікаря. Схилившись над Мечею, поправляючи волосся, що затуляло її невидющі очі, донья Луїса заточилася, Роса насилу встигла підсунути їй стілець, посадовила це безживне тіло. Сирена чулася дедалі гучніше з боку проспекту Гаони, коли Меча розтулила повіки, погляд, уже кілька тижнів схований під запоною, втупився у клаптик неба, тоді повільно перемістився й зупинився на лиці доньї Луїси, а та кричала, притулила руки до грудей і кричала. Роса силкувалася відсторонити її, розпачливо гукала сеньйора Ботто, той прибіг і закляк біля ліжка, дивлячись на Мечу, втупився в її очі, а вона повільно переводила погляд з доньї Луїси на сеньйора Ботто, з доглядальниці на клаптик неба, Мечині руки повільно піднімаються, зводяться на животі, тіло судомить спазм, бо, мабуть, вона чує, як виють сирени, чує грюкання в двері, від якого двигтить дім, чує вигуки команд і тріск деревини, потрощеної автоматними чергами, чує лемент доньї Луїси, коли вдирається юрба, саме вчасно, щоб розбудити Мечу, саме вчасно, аби скінчився цей кошмарний сон і Меча повернулася нарешті до дійсності, до чарівного життя.

Щоденні нотатки до оповідання

2 лютого 1982 року


Часом, коли мене змагає така собі сверблячка оповідання, це потаємне й дедалі сильніше тяжіння, що поволі, начеб знехотя, скеровує мене до моєї «Олімпії-тревеллер-люкс» (вона, бідолашна, насправді ніяка не люксова, а от щодо тревеллер [76], то їй справді довелося подорожувати сімома глибокими синіми морями й терпіти всі прямі та непрямі удари, які тільки можуть випасти на долю портативної друкарської машинки у валізі серед брюк, пляшок рому та книжок), отже, часом, коли спадає ніч і я вставляю в каретку чистий аркуш, і запалюю «Житан» [77], і називаю себе бовдуром (навіщо, зрештою, писати оповідання замість розкрити збірник оповідань якогось іншого письменника чи послухати одну з моїх платівок?), а проте часом, коли я вже не можу робити нічого іншого, крім почати писати оповідання, як мені б хотілося почати це, саме в ту мить я волів би бути Адольфо Біоєм Касаресом [78].

Я волів би бути Біоєм, бо завжди захоплювався ним як письменником і шанував як людину, хоча нам не дозволила зробитися друзями наша взаємна сором’язливість, окрім інших поважних причин, і серед них океану, що рано — в буквальному значенні цього слова — проліг між нами. Підрахувавши якнайкраще, я дійшов висновку, що ми з Біоєм бачилися в цьому житті лише тричі. Вперше — на банкеті в Аргентинській книжковій палаті, де я мусив бути, оскільки в сорокові роки працював адміністратором цієї установи, а він хтозна чому, і під час банкету ми познайомилися над тарелем із равіолями, ми приязно посміхалися один одному, але вся наша розмова обмежилася тим, що в якийсь момент він попросив мене передати йому сільницю. Вдруге Біой завітав до моєї паризької оселі й кілька разів мене сфотографував, не пригадаю вже навіщо, зате я добре пам’ятаю, що ми тоді доволі

1 ... 65 66 67 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза часом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поза часом"