Читати книгу - "Війна лайків"

незвичайній віртуальній організації, що була і хакерським колективом, і фабрикою тролів, й аматорською шпигунською мережею. Вона з військовою ефективністю систематично виявляла і знищувала веб-сайти ІДІЛ. Команди волонтерів вели реєстр десятків тисяч Twitter-акаунтів Ісламської Держави, розробляючи алгоритми, щоб банити рупори ІДІЛ, щойно ті виникали. Інші хактивісти видавали себе за потенційних рекрутів, проникаючи в осередки терористів, щоб збирати персональні дані та передавати їх урядам. Під час сюрреалістичних змін у плині розгортання подій одна команда навіть заснувала групу інтернет-безпеки, обіцяючи «нагляд за кібертеренами» та конкуруючи за контракти з іншими фірмами кібербезпеки, створеними для захисту від «Анонімів».

Коли химерна інтернет-війна набрала обертів, вона подекуди зливалася зі «справжньою» війною. У Тунісі пильні члени колективу виявили докази підготовки атаки на соцмережу, що призвело до арешту одинадцяти підозрюваних бойовиків. Рекрутери ІДІЛ в Індонезії, які не потурбувалися замаскувати свою IP-адресу, прокинулися від поліцейського рейду, а дані про цих людей хактивісти злили половині світу.

Попри завзяття згаданих хактивістів, загальний вплив їхньої кампанії був невеликим. Вони не зуміли зупинити потоку іноземних рекрутів до ІДІЛ. Їхній Twitter-тролінг навряд чи міг звільнити Сирію та Ірак.

Але ціль полягала в іншому. У самому протистоянні ІДІЛ, створенні опору там, де раніше його не було. Більшість інтернет-користувачів, попри зневагу чи ненависть до ІДІЛ, не збиралися рушати на військові пункти збору та проходити річну підготовку, щоб одного дня, можливо – можливо, – вступити в безпосередню боротьбу проти ІДІЛ. Однак завдяки Інтернету до опору могли долучитися майже всі. Можна шукати нові акаунти ІДІЛ протягом обідньої перерви, вносити їх до списків тих, що треба негайно видалити. Це доступний і відчутний спосіб завдати збитків пропагандистському апарату Ісламської Держави.

Ця боротьба – лише одна з багатьох віртуальних війн, до якої долучилися добровольці. Редактори «Вікіпедії» боролися за збереження правди про обман «Зґвалтуй Меланію», а аналітики-волонтери Bellingcat розслідували катастрофу MH17. Коли уряд США та фірми соцмереж зволікали із заходами проти російських ботів і маріонеток у 2016-му, відстежувати їх почала саме група з аналітичного центру.

Однак участь у війні брали не лише кіберополченці, які працювали заради ідеї. Коли сучасні війни почали більше покладатися на силу інтернет-операцій, це могло перетворити кожного користувача на потенційного онлайн-бійця. Будь-яке конкретне повідомлення, зображення, відео чи оновлення статусу має шанс досягти вірусності. Такий контент може працювати на користь однієї сторони конфлікту та шкодити іншій. Коли двоє чи більше онлайн-супротивників воюють за частку контенту – за користувацький вибір поведінки з цим контентом, – навіть один-єдиний лайк чи ретвіт стає важливою дією в мінливій інформаційній війні.

Ми вже бачили, як ця динаміка розділяла та руйнувала, розкручувала брехню й посилювала вплив негідників. Однак ця сила може працювати на користь найслабших та найпригнобленіших, даруючи можливість висловитися. Як це зробила дівчинка, мотивована не можливістю чи втратою, а прагненням миру.

Бані Алабед минуло сім років, коли в жовтні 2016-го виник її Twitter-акаунт із живими трансляціями з сирійського міста Алеппо, що перебувало в облозі. Її перше повідомлення було зворушливим у своїй простоті: «Мені потрібен мир». Протягом наступних тижнів облоги повідомлення Бани вражали сюрреалізмом жахливих оновлень, зокрема зображеннями розбомблених будинків упереміш із роздумами маленької дівчинки, що потрапила в непереборні обставини («Я так сумую за школою», «Ми впевнені, що армія зараз нас захопить»).

У багатьох аспектах онлайн-щоденник Бани зробив дівчинку сучасною Анною Франк, от тільки вона розповідала про жахи війни в реальному часі. (Письмовий щоденник Франк опублікували тільки через шість років після загибелі Анни під час голокосту.) Лише за два місяці Бана зібрала 200 тисяч підписників у Twitter, мимохіть ставши обличчям сотень тисяч цивільних, що потрапили в сум’яття громадянської війни. У той самий час Бана здобула й впливових прихильників. Перед мільйонною аудиторією вона листувалася з авторкою «Гаррі Поттера» Джоан Роулінґ, отримувала безкоштовні примірники книжок та знайомила тисячі фанатів поттеріани з жахами Алеппо.

Коли акаунт Бани набув усесвітньої популярності, дівчина розпалила нові інформаційні конфлікти. Критики стверджували, що насправді Бана – маріонетка, яку створила сирійська опозиція, або частина таємної пропагандистської операції Британії. Виникли підробні акаунти, покликані заманювати людей, яких цікавила Бана. Вони мали показувати маленьку дівчинку в хіджабі зі зброєю, натякаючи, що Бана – насправді джихадистка. А після того, як дівчина пережила кілька нічних артобстрілів («Я дуже боюся, що сьогодні загину. Ці бомби мене зараз вб’ють», – писала Бана), дитину персонально атакував президент Сирії. Башар аль-Асад назвав дівчинку частиною «пропагандистської гри», яку сфабрикували «терористи». Акаунт семирічної Бани став новим каменем спотикання у нескінченній інформаційній битві сирійської громадянської війни.

Правда (врешті-решт розкрита за допомогою розслідування Bellingcat) полягала в тому, що Бана таки існувала: ця маленька дівчинка знайшла потужний рупор для висловлення через вірусний Twitter-акаунт. Була лише одна заувага: Бана писала свої твіти не сама; їй допомагала мати, яка знала англійську. Цей факт або доводить, або спростовує автентичність акаунта залежно від того, на якому ви боці в цій боротьбі. Однак усе інше – і відео, де дитина стоїть серед уламків дитячого майданчика, і жалібні заклики про допомогу, коли навколо будинку падали снаряди, – усе жахливо справжнє. Навіть після втечі родини Бани з Сирії дівчинка залишилася потужним голосом сирійських біженців. Це голос, який ще десять років тому не міг би зазвучати.

Утім, попри демократизацію конфліктів та піднесення нових голосів, соцмережі становлять дилему. Поки одні користувачі, як-от Бана, застосовують Інтернет для закликів припинити війну, інші з радістю використовують його, щоб почати нову. Цю дилему найкраще висвітлює китайська приказка: «Якщо вже заліз на тигра, злізти буде важко». А Китай, де Інтернет використовували як інструмент для просування унітарного націоналізму, переконливо ілюструє цю небезпеку.

Як ми вже переконалися, завдяки продуманій стратегії розвитку Інтернету та соціуму китайський режим утілив онлайн-дискурс у вкрай патріотичну спільноту. Однак та сама спільнота може стати вуликом, що вибухне гнівом на найменшу міжнародну провокацію. У розпал виборів генерал-губернатора Тайваню 2016 року, наприклад, одна з найпопулярніших фраз у Weibo перекладалась як «приєднати Тайвань силою». У дискусіях із сусідами щодо суперечливих островів загальний тон китайських соцмереж передавали повідомленнями штибу: «Навіть якщо Китай стане цвинтарем, варто вбити всіх японців. Навіть якщо в Китаї не ростиме трава, варто повернути острови Дяою». Після вердикту міжнародного суду, який відхилив територіальні претензії Китаю на Південно-Китайське море, китайські соцмережі вибухнули сотнями тисяч розлючених коментарів, багато з яких закликали до війни. Гнів, що його підживлював уряд, невдовзі налякав навіть вище партійне керівництво; у відповідь цензори та державні медіа запрацювали понаднормово, щоб стримати сили,