Читати книгу - "Кілька років зими"

— Тому, що лише пізнавши справжню порожнечу, можна пізнати справжню віру. А віра — це і є мистецтво. Ось про це я і хочу написати свою картину. Моє останнє послання, — художник зробив ще кілька мазків і опустив пензля. — Готово. Я її написав.

Науковці втупилися в картину, довго вдивлялися в неї, а дощ із особливою майстерністю домішував у це яскраве полотно свої неповторні фарби. Серед заплутаних і дивовижних візерунків їхньому погляду відкрився довгий тунель без початку й кінця. Нарешті вони отямилися і вражено подивилися один на одного.

— Ви також це бачили, пане професоре? — спитав чоловік у круглих окулярах і чорному одязі.

— Так, колего, я бачив це. Але я ще не готовий робити якісь певні висновки, мені треба це як слід обмізкувати... До речі, а де подівся пан художник?

Вони озирнулися довкола, але художника ніде не було. На порожній вулиці під проливним дощем стояли лише вони і мольберт із дивною картиною. А у брудних калюжах біля їхніх ніг мерехтіли відблиски жовтавих вогників. Це підморгували людям похнюплені ліхтарі. По безлюдному нічному гетто стелився густий жовтий туман.

У холодному тремтливому місячному сяйві, яке саваном огортало змарнілу нічну пустелю, Жало зупинив свій могутній байк біля місця кривавої бійні, що відбулася, напевно, не більше, ніж півдоби тому. Він зліз із мотоцикла й уважно обдивився кожну деталь, кожен слід: потрощені машини, зрешечені кулями мотоцикли і кілька десятків мертвих тіл. Подумки Жало майже повністю реконструював події цієї перестрілки. Також від нього не вислизнуло й те, що дві машини поїхали із цього місця у східному напрямку вже після бою. Піднявши з землі біля тіла у строкатому тюрбані розкидані закривавлені документи, він уважно переглянув їх, а потім витягнув з-під плаща телефон і набрав якийсь номер…

Міністри притихли. Ніхто навіть не наважувався подивитися на головуючого, який, заклавши руки за спину, стурбовано ходив по залі засідань. Тривожна пауза затягнулася. Врешті він зупинився перед столом, обвів присутніх важким і злим поглядом і сказав:

— Наше сьогоднішнє позачергове засідання я мушу відкрити кількома не дуже приємними повідомленнями. Як ви всі, напевно, вже в курсі, у пустелі між столицею і Новими Вежами загинув посланець республіки Мар, дипломат і бізнесмен Аль-Рахім, який перебував у нашій країні з діловою місією. У нападі на нього підозрюється той самий Іван-Казкар зі своїми спільниками. Крім цього, у перестрілці з відомою бандою «Рицарі пустелі» загинуло ще близько двадцяти наших селян, які допомагали Аль-Рахіму впіймати Івана-Казкаря. Правда, є в цьому і позитивний момент: банда мотоциклістів, яка довгі місяці наводила жах на місцевих жителів, також повністю знищена. Але мене особисто, не кажучи вже про Великих Керманичів, турбує той факт, що Іван-Казкар і його банда, у сто разів більш небезпечна, ніж ті байкери, й досі вільно розгулює країною, поширює всіляку дезінформацію про нашу владу, призводить до паніки і протестних настроїв серед населення. Мало того, що банда, як і все підпілля в цілому, й досі не знешкоджена, як обіцяв нам шановний Міністр боротьби із казкарством, так вона ще й наближаються до Світів! Схоже на те, що інформація про їхні підступні плани щодо нападу на наш Уряд справджується. Виходячи із особливої небезпеки, я вимагаю від пана міністра наступне: або протягом найближчої доби ви ліквідуєте банду із наданням відповідних доказів і повного звіту, або ми відправимо вас у цілком заслужену відставку. Отже, вам відведено одну добу, дійте!

Міністр боротьби із казкарством нервово курив у туалеті Кабінету Міністрів. Якраз цієї миті до кімнати увійшов його колега, який порадив йому винайняти Жала. Співчутливо поглянувши на міністра, він запитав:

— Ви ж начебто раніше не курили?

— Ось почав. Хіба не закуриш… Нерви... Навіть руки тремтять.

— Співчуваю, але що поробиш — така у нас важка робота… До речі, як справи із тим фахівцем, якого я вам нарадив? Мені здається, у вас залишилася тепер єдина надія — на нього.

— Єдина, ви говорите правду. Жало… Він постійно на зв’язку із нами, але підпільники дуже обережні і після першого невдалого замаху міцно залягли на дно. Але він сподівається вже сьогодні досягти певного результату. А тут ще цей Іван-Казкар…

— То, може, ви б переорієнтували нашого спеціаліста на цього Івана? Хай облишить поки що пошуки підпілля і займеться по повній цією бандою. Ви ж чули, як головуючий робив сьогодні акцент саме на цій проблемі? Ось моя вам підказка: дайте спеціалісту нове завдання — терміново знайти і знешкодити Івана-Казкаря. А через своїх агентів підкиньте цю інформацію підпільникам. Зробіть їм пастку. Запевняю вас: вони одразу кинуться захищати його, адже в народі він зараз популярніший, ніж усе те підпілля разом узяте. Ось тоді всіх разом ви їх і зможете прибрати. По-моєму, це чудовий варіант у вашій безвихідній ситуації!

— А й справді, слушна порада! Дякую! Негайно поспішу дати відповідні розпорядження, — міністр викинув недопалка. — Якщо все вдасться, буду перед вами у великому боргу.

— Та що ви, не варто про це думати зараз! Усе заради благополуччя нашої країни.

Отримавши нове завдання, Жало нісся нічною пустелею по слідах двох джипів. У мертвотному місячному світлі його байк злітав над барханами, наче привид велетенського кажана, розрізаючи довколишню тишу потужним ревінням. Його плащ, наче крила, тріпотів позаду, а велика безволоса голова блідо