Читати книгу - "Таврований"

Рота Федора Карпенко супроводжувала сани, де лежав важко поранений комісар. На сани наклали сіна. Поверх його послали теплу ковдру. Семена Васильовича накрили довгим кожухом. Шия його і обличчя були забинтовані. На голову надіта тепла хутряна шапка. Виднілися одні закриті очі і підборіддя.

З двох сторін біля комісара сиділи Діна Маєвська і Галя Борисенко. Коли попереду з’явилася канава, Федя Карпенко наказав Миколі Мудрому, який вів за вуздечку коня:

— Зупини!

Не встигли жінки зістрибнути на скрипучий сніг, як третя рота дружно взяла сани і перенесла їх через канаву.

Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Зазвичай посередині її знаходилося командування, трохи далі поранені.

Ковпак дрімав на санях. Тримав в руках автомат і хропів. За командиром їхали посильні та охорона. При необхідності Ковпак підкликав посильного, давав йому завдання когось покликати або передати наказ.

Йому ж доповідали, що відбувається. Іноді командир сідав на коня і їхав по колоні сам. Він сповна користувався всіма, які надавалися йому, правами та пільгами.

За саньми командира зазвичай рухались сани комісара. Але він сідав на коня верхи і їхав по колоні. Зупинявся то в одному, то в іншому місці, цікавився справами. І так всю ніч.

Сьогодні сани комісара займали інші люди. За ними їхав на коні верхом Григорій Якович, який теж за прикладом Семена Васильовича часто рухався вздовж колони. Начальника штабу продовжувала хвилювати доля сусіда.

Семен Васильович розповідав, що сім'я його живе в селі Моісеївка у брата Кості, що староста і поліцаї здогадуються про це, але поки не вживають заходів. Він був стурбований, що робити далі. Але на будь-які пропозиції забрати дружину з сином в загін відмовлявся.

Колона рухалася недалеко від Моісеївки в північні райони області. Там ні Руднєв не взнає про долю своєї родини, ні Домнікія Василівна — про здоров’я свого чоловіка.

До Григорія Яковича дійшло, що ситуація помінялася. Сам комісар опинився в небезпеці. І ще невідомо, чи виживе він, чи ні. Він пришпорив коня. Поскакав у бік похідної партизанської санчастини.

Руднєв лежав на санях, дрімав. Іноді корчився від болю, коли сани трясло. Біля нього сиділи медики. Радик йшов слідом за саньми. Після поранення він не відходив від батька.

Григорій Якович зіскочив з коня, пішов поруч з саньми. Запитав Радика:

— Ти знаєш, де мама і Юрик?

— Недалеко звідси.

— Їдемо зі мною, — сказав Радику.

Григорій Якович розбудив командира. Сидір Артемович міцніше стиснув автомат, швидко озирнувся навколо, тільки потім сказав:

— Докладуй, шо в тебе.

Базима в трьох словах розповів ситуацію, що треба забрати сім'ю комісара. Так буде краще всім.

Сидір Артемович подумав трохи, відповів:

— Беріть, шо треба, і їдьте.

Тут же Базима розпорядився, щоб вивільнили двоє саней. Виділили групу розвідників для прикриття. Незважаючи на втому, всі вони дружно відгукнулися. На передніх санях сидів сяючий Радик з кількома досвідченими розвідниками. На других санях встановили ручний кулемет. Командував групою Жора Гроздовський.

Радик добре знав дорогу до матері і брата.

Ночами Руднєвих за наказом комісара відвідували партизанські розвідники: Михайло Федоренко, залишений обкомом комсомолу в підпіллі, спритний «всюдихід» Коля Бардаков, спокійний, на рідкість сміливий хлопець Митя Черьомушкін і Радик. Розвідники, зазвичай, стукали тихенько до сестри комісара, Уляни, а та викликала Костянтина, і партизани питали у нього, чи не помітив він чогось підозрілого.

І ось лихі розвідники примчали в Моісеївку. Костянтин відразу вловив шум за вікном, попередив Домну Данилівну. І та, не роздумуючи, схопила сплячого Юрика, сховала його під ліжко в надії, якщо прийшли поліцаї, то, може, вони й не помітять хлопчиська.

На щастя, приїхали свої. Домна Данилівна гаряче обняла сина, але той, обережно розімкнувши її руки, проговорив уривчасто:

— Збирайся, мамо… Ми приїхали за тобою і Юрою.

Мати стала швидко укладати найнеобхідніші речі. Вона знала, що в найближчому селі знаходиться великий гарнізон гітлерівців. А тут ще Радик, по-своєму намагаючись підготувати її до головного, сказав несподівано:

— Папа поранений, хоче тебе бачити… Але ти не хвилюйся, нічого страшного.

При цих словах сина руки у неї затремтіли і зовсім перестали слухатися. Стримуючи себе, щоб не розридатися, Домна Данилівна відштовхнула вузол, кинулась до вішалки.

— Гаразд! Поїхали скоріше!

Але Костянтин зупинив невістку.

— Нехай хлопці нікого не чіпають. Прийдуть свої. З ними розберуться.

Місцеві поліцаї все знали, але не продали дружину комісара і його сина.

Тим часом Жора посадив Домну Данилівну і Юру в сани. Тільки зараз вона побачила, що приїхали за нею на двох санях з кулеметами. Юрик прикинувся, що спить, хоча розумів майже все. Він зрозумів: матері буде спокійніше, якщо він буде мовчати. Нарешті партизани рушили. Радик стрибнув у сани вже на ходу…

Домна Данилівна всю дорогу проплакала. Вона відвернулася, щоб ніхто не бачив сліз. Сеня важко поранений. Його не можна турбувати. Що буде з ним від швидкої їзди? Вона крадькома витирала очі хустинкою.

Як тільки розвідники наздогнали колону, Домна Данилівна відразу пересіла до пораненого. Поклала його голову на коліна. Поводилася стримано. Тихо питала у Діни і Галі, що до чого. Ті теж трохи заспокоїлися, розповіли Домнікії Данилівні всі подробиці поранення комісара.

Після важкої дороги стан Семена Васильовича погіршився. Піднялася температура. Знову відкрилася кровотеча з рота. Він худнув і слабшав, бо не міг нічого їсти. Становище ставало критичним.