Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шалена 📚 - Українською

Читати книгу - "Шалена"

266
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шалена" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 96
Перейти на сторінку:
ніби щоб обміркувати це.

– В Амброджо? Ні. У нього були тільки друзі. Усі його любили.

– Ми питаємо тому, signora, що хочемо переконатися, що це був суїцид.

Схиляю голову набік. Мій невинний мозок не розуміє, до чого вони хилять.

– Тобто?..

Я своєю нікчемною жіночою логікою не можу дійти до цього.

– Ми вважаємо, що його могли вбити.

– Вбити?

Вбити?

– На цій стадії розслідування ми не можемо цього виключити.

Чорт.

– А є якісь докази того, що його було вбито?

– Ні, поки що ні. Наразі здається, що він справді стрибнув, але це могли інсценувати.

– Інсценувати?

Звідки він знає про сцену? Сцена амфітеатру? Сподіваюся, ми відтерли всю кров. Було дуже темно.

Я гепаюсь на канапу. Руками допомагаю собі не впасти й провалююся в подушки. Нащо тут стільки подушок? Моя сестра була одержима м’яким декором.

– Так. Його могли вбити… хтось міг скинути його зі скелі, коли він був уже мертвий.

– Зрозуміло, – кажу я.

Та я геній. Треба було підробити передсмертну записку.

– Ну, наскільки я знаю, ворогів у нього не було. Минулого вечора, як я й сказала, він здавався сумним. Пригніченим. – Замовкаю. Вони обидва уважно слухають, навіть той, який не говорить англійською. – Вранці, коли я не могла його знайти, я захвилювалася, що він може втнути якусь дурницю. Як от це! Мій чоловік зазвичай… перегравав.

– Перегравав?

Я зітхаю та глибше вминаюся в подушки, обіймаю одну з них, міцно притиснувши до грудей.

– Так, розумієте… ви, італійці, такі милі. Такі пристрасні. Романтичні. – Я усміхаюся поліцейським. Вони розуміють, про що я. – Завжди зриваєтеся через якісь прикрі дурниці, робите з мухи слона…

– Слона, signora?

Вони втуплюються в мене. Напевне, для них це незнайомий вираз. Вони тут на Сицилії що, слонів не бачили?

– Він і раніше погрожував убити себе, коли через щось засмучувався. Я ніколи не ставилася до цього серйозно. Я думала, це просто фігура мовлення, розумієте?

Вони дивляться один на одного, а потім кремезніший записує щось у замацаний нотатник. Можливо, мені час замовкнути. Можливо, я й без того вже сказала забагато?

– Signora, де ви були вчора ввечері? – питає він.

Мої плечі напружуються. Мені не подобається це запитання?

– Я? А що? Я була у віллі.

– Хтось може це підтвердити?

Це що таке? Вони перевіряють моє алібі? Це перехресний допит? Стіни вітальні стискають мене дедалі міцніше. Стеля опускається. Мені бракне повітря.

– Будь ласка, відповідайте на запитання.

– Я була сама із сином. Йому десять місяців. – Здається. Десь так. Чи п’ять? Чи сім? Чи рік?

Мені потрібно на вулицю. В мене нервовий зрив. Спершу я дізнаюся, що сестра планувала моє вбивство, а тепер копи тут щось винюхують. Мій тиск скажено підстрибує. Я зриваюся з канапи, розчиняю вікно, висуваю голову назовні. Глибоко вдихаю: плюмерії. Озираюся на поліцейських: лама щось записує. Знову. Що він там калякає? Детективний роман? Сценарій кіно про поліцію? Новий епізод «Комісара Монтальбано»? Цікаво, чи підозрюють вони мене?

– Тіло в моргу в Катанії.

Засовуюся назад у кімнату.

– Ось візитівка з контактами для організації похорону, – каже поліцейський. Він кладе маленьку чорну картонку мені на долоню.

– Так. Точно. Дякую, – кажу я. – А коли я зможу забрати машину?

Мені так подобалася «ламборґіні».

– Ми привеземо машину, щойно експерти закінчать із нею, я думаю, сьогодні ближче до вечора.

Він дивиться на мене й насуплюється.

– Мушу попередити вас, signora, новини про смерть вашого чоловіка з’являться в сьогоднішніх газетах. – Arrivederci, signora. Співчуваємо вашій утраті.

– Ви скажете мені, якщо з’явиться нова інформація? Якісь зачіпки? – питаю я, а мої очі виблискують крокодилячими слізьми.

– Certo, signora[106]. Arrivederci, – каже він. Другий чоловік якось недоладно мені махає. Вони не всміхаються. Я не махаю у відповідь. Вони встають і виходять.

Ну клас. Тепер мені доведеться організовувати похорон. То буде заноза в дупі. Треба було зняти того персня й розбити йому обличчя. Повибивати зуби. А в іншому нам усе непогано вдалось. Ну, або я приречена до кінця днів гнити в італійській в’язниці й дивитися денні телепередачі незрозумілою мовою. В’язничне їдло. Карткові ігри. Миші. Контрабанда наркотиків у дупі. Я не терплю спільних душових. Але ні. Все гаразд. Я дістану собі адвоката, який захищав Аманду Нокс[107], і використаю свій досвід для бестселера. І взагалі, що вони можуть сказати? Що я не Бет? А докази? Їх немає. Жодного. Поки тіло не знайшли, Бет не можна вважати мертвою. Тож лишається тільки тіло Амброджо. Але все вирішиться сьогодні ввечері. Справу закриють. Там не було нічого підозрілого. Ідеальне вбивство, а я ж роблю це всього лише вдруге! Ну що тут скажеш, я швидко вчусь. Я роблю все розсудливо й до пуття: холоднокровно, спокійно, професійно, майстерно… Якщо зовсім щиро, то я навіть не почуваюся винною. Все склалося так, що або я, або вони. Бет із Амброджо перші це почали. Я приїхала сюди тільки заради хорошої відпустки. Я Сінді Лопер. Я просто дівчина, яка хотіла розважитись[108].

Розтягуюся на канапі, скидаю туфлі, кладу ноги на поруччя. Єдина заморока в тому, що всі знають, що з Амброджо все було гаразд. Він був у доброму настрої, лише напередодні сміявся та жартував. Хіба щасливі люди себе не вбивають? Та ще й як. Вмираючи зсередини, люди вдягають маски відваги. Так робив і Амброджо: зовні всміхався, а сам щодня плакав, аж поки не засне. Біднесенький, для нього все це було занадто… напруження від оборудок на чорному ринку, необхідність мати справу з тими тваринами з коза ностри. Можна зрозуміти, чому людина з такими проблемами захотіла вирішити їх усі одразу, стрибнувши в бурхливі води. Можливо, хтось чув, як він лаявся з тим священиком? Так! Звісно! В церкві після меси лишалися люди. Вони могли б наштовхнути копів на думку, що треба перевірити священика. Це б відвело будь-які підозри від його дружини.

А в Італії є смертна кара? Краще заґуґлити. Хапаю телефон Бет. Немає. Її скасували після повалення нацистського режиму, 1 січня 1948 року. Слава Богу! Що люди робили без «Ґуґла»? «Ґуґл» – це новий Бог, «Твіттер» – Христос, а «Інстаґрам» – Святий Дух. Амінь.

Розділ тридцять другий

Дивлюся в дзеркало, зазираю собі глибоко в очі. Вони – як темно-зелені морські хвилі. Природні басейни, наповнені водоростями й блискучим

1 ... 65 66 67 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шалена"