Читати книгу - "Засвіти"

на засаду охоронної орти... Вночі те було... Я знайшов його посічене тіло аж другого дня по бойовищі, коли ми зайняли палац і двір... Навіть пізнати тяжко було, так понівечили його бусурмени. Завжди брав мене з собою, а цього разу каже: «Спочинь, бо завтра ж на приступ іти...» Пішов без мене, і ношу як гріх на душі отой свій спочинок...— витер непрошену сльозу Левко...— А ти, чував, Сірком записаний у компуті Семирозума... Батько ще жартував з того якось, дізнавшись,— переводив він розмову на інше.

— Та хіба ж хочеш?.. Мусиш, коли так старшина вирішила.

— Те марниця, брате. Мене також Кошовенком вписали, а що скажу? Навик уже, ніби так і було...

— А я сьогодні самого Шуліку,— не втримався, похвалився Іван,— на герці майже переміг, слава богу... Ледь з коня не звалився з утоми.

— Радий за тебе, Іванку,— положив на коліно товаришеві руку Левко.— Що ж там дома в нас, як твої живуть, як мої маються? — заглянув він у вічі Іванові.

— Та... живуть... маються... Я ж незабаром за тобою й вибув, бо... Стривай! — прислухався до чогось Сірко.— Це ж чому в литаври забили?

— Як то чому? Гетьман же реєстровий на Січі! Хіба ти не знав про це? Він, кажуть, шведських і московських послів, що правились на Січ, схопив і передав магнатам...

— Вперше почув оце,— зніяковів Іван.

— Приїхав знову реєстри та компути писати... А може, лише вигляд робить. Магнати наполягають, а він, видно, радо слухає їх. Козаки, правда, чомусь в більшості не хвалять його, а старшина — вдоволена...

На звуки литавр та накр-барабанів з куренів посипала і поодинці, і гуртами та ватагами січова різнолика братія, наповнюючи винесеними із куренів гамором та гомоном, реготом та кпинами січовий майдан.

Невдовзі навіть просвіти поміж будівлями та оселями загатила і ота запорозька братія, і гості з Черкас. Сіркові та Кошовенкові з лави, що була на підвищенні, добре бачилося, як розчинися двері канцелярії, як розступилися чатові при порозі і надвір вийшла в різнобарвнім шатті старшина, а за мить перестали бити накри, затихли литаври і на майдані, що рідко тут бувало, принишкло ущух гамір і гомін.

Першим ішов з острашливими оглядками по боках низький на зріст, не в міру широкоплечий гетьман Іван Петражицький-Кулага з розкішними, золотистими, сторчастими вусами, в розшитому візерунками кунтуші і павиним пером у гетьманській шапці. Потім — високий, сухорлявий, з обвислими, ніби до зайвини довгими руками кошовий Варлам Нетеса, одягнений, як звичайний козак у будній день, метеляючи в руці сірою смушевою, з яскравим шликом шапкою. За ними слідом військові старшини і товариші, з-яких вже чимало Левко називав побратимові по прізвищах:

— Отой на правому крилі — обозний Гримич, поряд — полковник Остряниця та Недригайло... То Павлюк із Гунею, а в жупані наопашки — Баян, а з ним ото, здається, Риндич. Ті — в сірих свитах — Запалій і Кизим, а осторонь, в шапці із зеленим шликом, Сурмило... Тих обох не знаю, а за ними два засмаглі, з цибухами і при чупринах,— січовики, Тумар і Тугай... Потурнаки, що позаторік втекли з турецької каторги з нашими козаками. Позад них, одягнений і озутий в червоне, славний запорожець, мабуть, знаний тобою, Іван Сулима, а поруч із ним — січовий обозний Ворожбит і гетьманський обозний Перев’язко... Бач, надуті всі. Видно, добре почубилися!..

Іван слухав побратима і захоплювався його обізнаністю, як і озвичаєністю в цій веремії людей і звичаїв. Цікавість зростала в ньому, і він поривався звестися, роздивляючись старшину, що поволі заповнювала собою лави вподовж довгого столу...

— Славне січове лицарство! — підняв згодом догори булаву гетьман.— Доблесні чатові, сотники, хорунжі, знакомиті старшини! Дозвольте слово мовити,— поклав він обачливо на стіл булаву.— Дякую красно від себе, від військових реєстрових товаришів, тут притомних і відсутніх, від люду посполитого бездольного нашого, від пана круля за ретельну службу і звільнених ясирників, від царя московського за звільнених служивих людей. Ощасливлені вами, вони молять бога за ваше здоров’я по всій землі християнській і нині, і прісно, і навіки!.. Дякую також за дарунки, надіслані мені і казні гетьманській, за полонених, що ми обміняємо в ханщині на тих, кому не пощастило звільнитися під час цього благословенного богом походу вашого. Красна дяка вам усім сущим за переказане тепер мною, і хай світлий бог дасть вам силу і здоров’я боронити край і люд наш і не наш отак і надальніше... Нарікатиме коронний гетьман, що ви порушили його трактат з невірними, та що поробимо, коли нема нам життя від людоловів?..— приспинився Кулага, оглянувши майдан.— Казане вам щойно мною відоме, то дозвольте,— прокашляв він охриплість у горлі,— говорити те, заради чого ми прибули сюди. Отож, горе наше таке, що може затопити рідну землю, як повінь, бо збільшується воно і розливається по ній на радість ворогам нашим невпинно. Король Зигмунд вирішив ніби піти війною на шведів, щоб утвердити там корону для королевича Владислава... Думає з тієї ж причини йти і на Росію...— притишено сказав він.

— І в Москві утверджує, і до шведів преться. Скільки ж тому Владиславові тих корон треба? — перервав хтось гетьмана з натовпу.— Дулю б йому під ніс!..

— Просить вас спорудити,— продовжив гетьман річ, ніби не почувши тієї шпильки з товпища,— тридцять чайок для цього і охочекомонних на них, та одночасно, кажу ж, він же готує військо і на Москву, щоб утвердити укладену гетьманом Жолкевським домову з боярами про вибори Владислава на Московський престол. Чи хоче він іти на шведів та на Москву, не дуже відомо, а що хоче мати добре озброєне військо козаче при собі, яким би можна було при нагоді погамувати отих свавільних