Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

— На півдні біля моря я бачила, як кілька хлопців повзли на руках по піску до води. Ніг у них було менше, аніж їх самих, разом узятих... І я не пішла більше на пляж, я не могла там засмагати... Я могла там лише плакати... Вони ще сміялись, хотіли залицятися до дівчат, а всі втікали від них, як і я. Я хочу, щоб у цих хлопців усе було добре. Щоб вони знали: вони потрібні нам такими, які вони є. Їм потрібно жити! Я люблю їх за те, що вони живі.

— Мені досі боляче згадувати... Ми їхали потягом... І в купе одна жінка сказала, що вона мати офіцера, який загинув в Афганістані. Я розумію... Вона — мати, вона плаче. Але я сказала: «Ваш син загинув на неправедній війні... Душман захищав свою Батьківщину...»

— Це така страшна правда, що вона звучить як неправда. Притупляє. Її не хочеться знати. Від неї хочеться захищатись.

— Посилаються на наказ: мовляв, мені наказали — я виконав. На це відповіли міжнародні трибунали: виконувати злочинний наказ — злочин. І терміну давності немає.

— У дев’яносто першому такого суду не могло бути. Компартія пала... А нині комуністи знову відчули силу... Знову заговорили про «великі ідеали», про «соціалістичні цінності»... А хто проти — тих до суду! Незабаром, може, і до стінки почнуть ставити... І зберуть нас однієї ночі на стадіоні за колючим дротом...

— Я присягав... Я був військовою людиною...

— З війни хлопчиками не повертаються...

— Ми їх виховували в любові до Батьківщини...

— Хлопчиська... Їм дали до рук зброю... І вселили думку — ось він, ворог: душманська банда, душманська братія, душманський непотріб, бандформування душманів, бандитські угруповання... А думати не навчили...

Пам’ятаєте, в Артура Кестлера: «Чому, коли ми говоримо правду, вона неодмінно звучить як брехня? Чому, виголошуючи нове життя, ми засіюємо землю трупами? Чому розмови про світле майбутнє ми завжди замішуємо на погрозах?»

— Коли ми розстрілювали притихлі кишлаки, бомбили дороги в горах — ми розстрілювали і бомбили свої ідеали. Цю жорстоку правду потрібно визнати. Пережити. Навіть наші діти навчилися грати в «духів» і «обмежений контингент». Тепер усе-таки наберімося мужності дізнатися про себе правду. Незносно! Нестерпно! Знаю. На собі перевірила.

— У нас два шляхи: пізнання істини або втеча від істини. Потрібно зняти полуду з очей...

Із пошти суду

Дізнавшись подробиці судової справи, влаштованої в Мінську проти Світлани Алексієвич, розцінюємо її як переслідування письменниці за демократичні переконання і замах на свободу творчості. Світлана Алексієвич завоювала своїми справді гуманістичними творами, своїм талантом, своєю мужністю широку популярність, повагу в Росії та інших країнах світу.

Не хочемо плями на доброму імені близької нам Білорусі!

Хай переможе справедливість!

Співдружність Спілок письменників

Спілка Російських письменників

Спілка письменників Москви

Чи можна зазіхати на право письменника говорити правду, якою бтрагічною і жорсткою вона не була? Чи можна звинувачувати його в достовірних свідченнях про злочини минулого і, зокрема, про злочини, пов’язані з ганебною афганською авантюрою, котра вартувала стількох жертв, понівечила стільки людських доль.

Здавалося б, у наш час, коли друковане слово стало, нарешті, вільним, коли немає більше ідеологічного пресингу, керівних указівок, відсталих установок на «єдино можливе висвітлення життя в дусі комуністичних ідеалів», ставити такі запитання немає жодного резону.

На жаль, вони є. І красномовне свідчення тому — суд, що цими днями готується над Світланою Алексієвич, тою самою, яка написала чудову книгу «У війни не жіноче обличчя» (про долю жінок — учасниць Великої Вітчизняної), книгу «Останні свідки» — про дітей тієї ж Великої Вітчизняної, — над Світланою Алексієвич, котра, всупереч намаганням офіційної пропаганди та протидії літераторів на кшталт усім відомого О. Проханова, що за роки афганської війни зажив собі титула «невтомного солов’я генерального штабу», створила книгу «Цинкові хлопчики», зуміла й насмілилася сказати в ній страшну правду, що надриває душу, — правду про війну в Афганістані...

Поважаючи особисту мужність солдатів та офіцерів, яких брежнєвське керівництво КПРС відправило воювати в чужу, до цього дружню країну, щиро розділяючи скорботу матерів, чиї сини загинули в афганських горах, письменниця разом із тим безкомпромісно розвінчує в цій книзі всі спроби героїзувати ганебну афганську війну, спроби її романтизувати, викриває брехливу патетику і тріскучий пафос.

Напевно, це припало не до вподоби тим, хто досі впевнений, що афганська війна та інші авантюри режиму, що відійшов у минуле, оплачені кров’ю наших солдатів, були виконанням «священного інтернаціонального обов’язку», хто хотів би відбілити чорні справи політиків і честолюбців-воєначальників, хто хотів би поставити знак рівності між участю у Великій Вітчизняній війні та в несправедливій, по суті, колоніальній, афганській.

Ці люди не полемізують із письменницею. Не оскаржують наведених нею приголомшливих фактів. І взагалі не показують свого обличчя. Руками інших, котрі досі живуть помилками минулого або введені в оману, вони порушують (через роки після газетних публікацій і виходу друком книжки «Цинкові хлопчики»!) судову справу про «образу честі й гідності» воїнів-афганців, тих хлопчиків, про яких із таким розумінням і співчуттям, із таким сердечним болем писала Світлана Алексієвич.

Так, вона не зображала їх романтичними героями. Але лише тому, що твердо дотримувалася толстовського заповіту: «Герой... котрого я люблю всіма силами душі... був, є і буде... — правда».

То чи можна ображатися на правду? Чи можна її судити?

Письменники — учасники Великої Вітчизняної війни:

Микола Аврамчик, Янка Бриль,

Василь Биков, Олександр Дракохруст,

Наум Кислик, Валентин Тарас

Ми, білоруські письменники Польщі, рішуче протестуємо проти судового переслідування в Білорусі письменниці Світлани Алексієвич.

Судовий процес над письменницею — це сором для всієї цивілізованої Європи!

Ян Чиквін, Сократ Янович,

Віктор Швед, Надія Артимович

Не можу більше мовчати... І, напевно, лише зараз зрозумів, що це була за війна... Бідні хлопчики, як ми перед ними винні! Що ми знали про ту війну? Кожного б обійняв, у кожного б перепросив...

Тепер згадую, як це було...

Читав у Лариси Рейснер, що