Читати книгу - "Вітер часу"

– А як узнати, чи кохає вона тебе?

– Ця річ дуже тонка. Якщо вона тебе не зраджує, любить твоїх батьків і родичів, як своїх, то і тебе кохає. Буває так, що любить тебе більше, ніж себе, то може і кинути тебе, вважаючи, що тобі краща потрібна.

Тут Володимир Іванович згадав свою колишню подругу Анжелу, про яку він написав у своїх «мемуарах».

– Якщо кохаєш жінку, намагайся її зрозуміти, не бреши їй, пам’ятай, що вона може трохи збрехати, а ти – ні, – заключив він. – Не лайся з нею, не кричи, а то теж станеш бабою.

– Та що ти кажеш, діду! – скинувся Іван. – Про це і мови немає! Сподіваюсь, будемо жити з Ірою добре.

– Дай Боже! – сказав Володимир Іванович. – Але люди змінюються і за багато років вона може стати іншою, ніж тепер. З’являться інші інтереси, але ж тут нічого не вдієш. Якщо ви кохаєтесь обидва, одружуйся, народжуйте дітей і сподівайтесь на краще. Іншого нема.

– А ти, діду, кохав кого-небудь, окрім моєї бабусі?

– Прочитай до від’їзду те, що Іра набрала, подивись у комп’ютері. Принтеру у мене нема, щоб роздрукувати. Може я і прибрехав щось, аби цікавіше було, письменник творить свою дійсність. Але, цілком беручі, мої мемуари більш-менш відповідають минулим подіям.

Іван відразу сів до Іриного ноутбука і став читати. Він навіть захопився і не почув, коли прийшла Іра.

– А ти це читала? – спитав він.

– Ні, поки що цілком не читала. Тільки коли набирала; мені мало залишилось, може сьогодні закінчу.

– Діду, а чому ти це не розповідав раніше?

– Не було сенсу. Це ж спогади, а вони приходять самі, коли настає час. Та нічого там особливого нема, згадую життя, ось і усе. Мій твір охоплює середину шістдесятих років, за Микити Хрущова, а скільки ще було після. Ви бачите, як змінилось життя після 1991 року. Коли я пишу, то відчуваю вітер часу, що дме нам у спину, гоне вперед, невідомо куди, але ми сподіваємось, що в краще майбутнє.

– Авжеж. Особливо мені цікаво, це теж історія, хоч і недавня. А ти хотів би повернутись у минуле?

– Ні. Що було, те відгуло. Звісно, я хотів би бути молодим, здоровим, але тепер, у ці дні.

– А що б ти робив? Геології у нас наразі майже нема.

– Я хотів би працювати в Австралії.

– Чому в Австралії?

– Там є пустелі, є великі родовища корисних копалин…

– Пустелі? – здивувалася Іра. – Що ж гарного в пустелях?

– Я полюбляю пустелю, – відповів Володимир Іванович, – там добре. Особливо в таких пустелях, як в Австралії. Там не тільки піски, але також і саванна, де ростуть акації, евкаліпти і баобаби, не гаї, звичайно, а окремі дерева, є озера, багато тварин. Усе червоне, як на Марсі, – грунт, піски, навіть скелі. А навкруги – теплі моря і океани.

– Ви так розповідаєте, що я сама схотіла в Австралію.

– А в Польщу вже не хочеш? – спитав Іван.

– З тобою усюди хочу. А ти зі мною в Австралію поїдеш?

– Може поїду, але не надовго, бо України там нема.

– На старі роки додому повернемось, як Володимир Іванович.

– А він хіба старий повернувся? Діду, скільки тобі було?

– Двадцять сім, мені здається. Але третина зубів вже повипадала. Я там п’ять років працював.

– І в Австралії зуби випадають? – спитала Іра.

– Хто ж його знає? У крокодилів, що водяться там в річках і озерах, ніби цілі.

– Це добре. А де ще працювали?

– Довго розповідати. Як повернувся до України, працював в Карпатах, потім за кордоном, знову в Україні, Білорусі, Молдові, Туркменістані. Коли-небудь згадаю, напишу що-небудь.

– Добре, тоді почитаємо. Сядемо удвох з Іваном, він мені читатиме, а я шкарпетки онукам плестиму.

За місяць, як вони поїхали в Польщу, Іван телефонував рідним, сказав, що удвох орендували квартиру недалеко від Університету, він працює над дисертацією, матеріали про Юзефа Шумлянського йому згодились, він навіть написав, як він висловився, історичну довідку під назвою «Легіонер». Іра влаштувалась на роботу в дитячу клініку, працює за фахом і заробляє втричі більше, ніж його стипендія. В телефонній розмові з дідом Іван обіцяв, що за півроку, коли він захистить дисертацію, вони приїдуть на місяць-другий додому, а далі буде видно.

Закінчив 28.05.2013 р.