Читати книгу - "Вибрані твори"

Вийшов я з видавництва, мов голоблею мене по голові — туман і більше нічого. Чвалаю до книжкової крамниці. «Дайте, кажу, мені сьоме число всіх російських часописів за цей рік». Дали купку, загорнули. Прийшов додому, недовго й шукав; просто на першій сторінці у змісті числа зарябіло: «Ирина Шугай. Роман. Часть первая...» Чортів перехватник навіть прізвища не спромігся як слід змінити, все так по-бороданевому слово по слову й веде. Кабінет голови тресту... прекрасна одвідувачка... морозистий вечір... затишна кімната... фальшива колонія безпритульних... суд... А в мене перша частина вийшла така: голова виконкому... прекрасна одвідувачка... чудовий травневий вечір... затишна альтанка... фальшована артіль інвалідів-героїв громадянської війни... суд... Що я можу сказати? Це уже видруковано, а моє — ні! Ганьба навіки! Письменницька кар'єра скінчена... Друже, чом я тебе не послухав?

— Мгу... історія...— ледве промимрив Сашко, — але не второпаю: чому у вас це так збіглося?

— Ах, Сашко, бери назад собі всіх дурнів, що їх на мене був чіпляв. Ми ж з тим телескопічним опудалом із одного джерела черпали... Він тільки спритніший за мене. Більший корабель, але теж до своїх коксових печей не доплив. Я — повість, він — роман...

Сашко раптом кумедно пхекнув, прикривсь долонею. Не врятувало й це: зареготав на всю пащу, аж сусіди оглянулися, здивовані.

— Оце так висмоктав, смоктун жовторотий!

— Сам жовторотий, побрехало язикате! Туди ще — ради давати, а потім глузувати з лиха приятелевого.

Клепацький не на жарт розлютивсь, розпалений до того доброю порцією кислого напою. Сашкові не відразу вдалося заспокоїти його.

— Слухай: це випадок не виїмковий, коли два письменники збігаються на одному матеріалі. Опублікуй щиро, як це сталося, і з тебе знімуть тяжке обвинувачення в пляґіяті.

Та ще побачимо, як тому романістові підвезе з критикою.

— Може, думаєш, вилають? — полегшено-радісно запитав Клепацький.

— Напевно вилають! — переконано Сашко.

— Але за що?

— За «жінку з ворожого табору» та ще й ворожого голосу. Пам'ятаєш, уже був один із наших українських «Ґео» написав[198] та й опікся.

— Гаразд, Сашко, я напишу про жінку з табору нашого.

— А чому ти з неї не розпочав? Мовчиш? Соромно? Друже, ходім додому, — стиснув Клепацькому руку і, підтримуючи злегка обважнілого приятеля, вивів його з пивної...

Повість про Рину Чугай так і не було надруковано. Другої частини російського роману теж не було.

20-23/I 1930 р.

едактор «Революційного Молота» хвилювавсь:

— І де той Михасик запропастивсь? Тут таке діло навертається, а він гасає по якісь дурниці виконкомівські.

Організували, реорганізували, переорганізували, понапереорганізували... Тьху, сухота! Без масла в рота не лізе.

— А з поганим маслом іще гірше буває, — резонно зауважив секретар, — і чого це ви нашого Михасика гудите? Хіба не він стонадцять установ за день вибігає, в начканців[200] через знайому маніпулянтку[201] всі останні звіти витягне? По-американському працює, справжній спецрепортер, а ви...

Та де ж він, ваш американський спец? Дивіться-бо:

«Партком

Вельми секретно