Читати книгу - "Вересові меди"

Не стала чекати того дня, коли мала відбутися публічна лекція – негайно кинулася шукати редакцію «Української ниви». Їй сказали, що пана редактора зараз немає, буде пізніше, о котрій саме годині, наразі не відомо. «Нічого, – відповіла Софія, – буду чекати, скільки треба».

Чоловік у світлому костюмі зі смугастою краваткою уважно глянув на відвідувачку.

– Пані до мене?

– Мабуть…

– Тобто? Як це – мабуть?

– У вас є брат Микола?

– А також Олександр і Юрій.

– І ви родом з Полтави?

– Саме так.

Софія полегшено зітхнула.

– Значить, я справді до вас.

Вона не збиралася просити щось для себе. Та й на дружбу з родичем Михайлового товариша не сподівалася. Хто вона така, щоб приятелювати з таким поважним паном? Її привело до нього інше: може, він зуміє дізнатися щось про долю її чоловіка. Софію мучила ця невідомість, страшенно мучила. Не було такого дня, щоб вона не думала про Михайла. Не могла, не хотіла вірити у те, що він мертвий, але й бодай якоїсь вісточки від нього живого не було. Царське командування відправляло військовополонених на схід, отже, якщо Михайлові вдалося вижити, то він міг опинитися на території теперішнього СРСР. А вона навіть не знала, у які двері стукати, до кого звертатися, щоб дізнатися про нього. І впустити когось у своє життя не могла. Її серце належало Михайлові.

Петро Певний пообіцяв, що зробить усе можливе, щоб дізнатися про долю Михайла Радича. Це, звісно, буде непросто, адже минуло понад десять років, але він використає усі свої зв’язки. А зараз, може, пані Софії потрібна якась допомога?

– Ні, – сказала Софія, – Допоможіть тільки знайти Михайла. Або… його могилу.

А за кілька днів Софія отримала лист – її запрошували до семирічної школи, де несподівано з’явилася вчительська вакансія. Чомусь Софія була переконана – без сприяння Певного того запрошення не було б. А згодом вона придбала свій будиночок у передмісті Черчиці і забрала до Луцька Олесю.

– Олесю! Ти й досі перед люстром крутишся?

– Не кручуся, а дивлюся.

– Та скільки ж можна? От вертихвістка мала!

– Як-як, мамусю? Верти… хвістка? О! Треба пришити мені до спіднички хвостика і тоді я буду лисичкою-вертихвісткою! Дивись, мамусю, дивись: я буду на сцені співати і – ось так! ось так! ось так! Бачиш?

Олеся граційно повертається на всі боки, крутить дупкою, перебирає в повітрі зігнутими у ліктях руками, як лисичка лапками. Ну справжнє тобі звірятко! А голосочок який! Татків голосочок, авжеж, татків, бо Софія ніколи не була сильною у вокалі.

– Мамусю, треба десь знайти рудого хвостика. Хутко-хутко, бо скоро свято.

– Ну от, спіймала маму на слові. Де ж я тобі того рудого хвостика знайду? Хіба доведеться йти до темного лісу та вполювати у ньому лисицю. А тоді відтяти …

– Що?! – Олесині очі, великі, на півобличчя, світло-карі, із зеленими іскринками (геть, як у мами і бабусі Марти), округлюються, наливаються сльозами, сльози скочуються щічками. Дівчинка кидається до Софії, рвучко обнімає її за шию. – Мамусю, не треба йти до лісу! Не треба! І полювати не треба! Хай собі лисичка живе і пісеньку свою співає!

– Дурненька! Я ж пожартувала. Ну хіба ж би твоя мама пішла до лісу з рушницею? Хай там живе собі і наша з тобою лисичка, і всі-всі її родичі лисячі. А ми тобі руденького хвостика змайструємо з чогось. Щось придумаємо.

– Або я буду вдавати, що у мене ззаду хвостик. Так буду вдавати, що всі повірять, ніби він у мене справді є.

Олеся знову біля дзеркала. Знову весела, співає свою пісеньку, розмахує руками, притупує ногами. Від сліз уже й сліду не залишилось. Артистка!

Софія усміхається. Що б вона робила без цієї малої вертихвістки? Як би вона жила? Олеся – її втіха, її сенс життя. Двічі на тиждень дівчинка бігає на уроки музики до пані Баківської. Хтозна, чи стане вона колись піаністкою або співачкою, але якщо їй так подобається, то хай. Софія краще недоїсть, ніж відмовить у чомусь своїй улюблениці. А раптом і справді? Пані Аделя каже, що в Олесі великі артистичні задатки і голос гарний.

Та Олеся не тільки музикувала і співала. Чим тільки вона не захоплювалася! Придумувала музику до віршів, малювала, рік ходила до приватної хореографічної студії. Здавалося, її артистична дорога і справді вже визначена. Іноді Софія уявляла її на великій сцені, з квітами у руках.

Воєводство заохочувало здібних школярів на «східних кресах» до здобування освіти у польських закладах. Тож Олесі Радич, як відмінниці та ще й обдарованій у