Читати книгу - "Спалені мрії"

Коли почали розказувати їй про свої наміри, де і взявся Ігнатович. Сказав, що з контори колгоспу з наради повертається. Запросив у кабінет, вислухав і, пообіцявши завтра зранку все зробити за законом, звернувся до Кості:

– Ти йди, солдате, до нареченої та дивися, щоб її ніхто не вкрав, бо вона дівка видна дуже. А ми ще на колгоспні теми поговоримо. – Мар’яна одразу затремтіла, хоча й намагалася тримати себе в руках. – Як живеш? – почула, коли двері за Костею тільки-но зачинилися. – Може, чим допомогти треба? Скоро в ліс по дрова посилати будемо.

– Дрова вкрай потрібні, самі знаєте, – смикала кофтину.

Тільки підняла свої очі, як одразу вони зустрілися поглядами. «Зрадів, тебе побачивши», – неначе хтось сторонній підказував їй.

– Я теж можу поїхати на заготівлю, і не тільки я, охочих багато знайдеться, – мало не забула, про що він питав.

– Ви своє від’їздили, тепер чоловіки нехай трудяться – напиляють і привезуть готових. А поколоти на поліна, думаю, і твої хлопці зможуть. – Він знову своїм поглядом пробирався в її холодну душу. – То як живеш? Питаю вже вдруге, а ти не хочеш відповідати. – Його примружені очі сьогодні її зовсім не лякали.

– Яке там життя, коли по правді: робота та діти. Так і дивлюся, щоб не зовсім голі, не босі були та не голодні. Ото і все моє життя, – розповідала як старому знайомому. – Але не одна я так живу, вдів багато, всі ми зараз однакові, – не хотілося їй виділяти себе з-поміж усіх, які в цей час однаково бідували. – А ви як? Кажуть, дружину сюди перевезли?

– А… значить, усе-таки жалієш за мною. – Він ще більш примружив свої очі і щось роздумував. – Я сам дурень, неправильно себе повів. – Вона відчула, що це щире зізнання, від чого аж жар розлився по всьому тілу. – А якби по-іншому, то в нас з тобою був би лад, Мар’яно? Невже я тобі зовсім не подобався? Скажи хоч раз відверто.

Він був спокійний і лагідний. Чомусь одразу пригадалися його руки, якими він її обіймав, його гаряче дихання і палкий поцілунок. Їй стало зовсім жарко, неначе сиділа вона перед вогнищем, а не в холодному кабінеті.

– Ви ж різний, – нарешті опанувала себе. – Якби завжди такий, то чому б не жити. – Сама відчула, що за хвилину він знову її обійматиме. – Та й для чого нам про те говорити? – намагалася його і себе повернути до реального життя. – У вас законна дружина є, а я Федора чекала. Гуляти чи, як ви казали, піч топити, ніколи б не погодилася. Тому й не зійшлися наші дороги, – вирішила, що все повинно бути по правді. – Я вже давно змирилася. Як є, так і жити треба, хоча інколи дуже важко на душі буває, – знала, що таке одкровення ні до чого, але воно вже вирвалося.

– Вибач мені за все. Я зараз теж як той птах підбитий. Хтось у райком написав, що я з жінкою жити не хочу, до неї приїздили, розпитували, а потім мені на бюро райкому партії догану вліпили. От і привіз її, вона рада, а я не уявляю, як воно далі буде, коли дивитися на неї не хочеться.

Нарешті вона взнала причину такого його лагідного настрою.

– Отак узялися! – не приховувала свого здивування. – Ну що ж, не будуть чоловіки по жінках бігати, вдома сидітимуть, – тепер навіть посміхалася. – Хіба то погано? – а побачивши знайому насупленість, швидко виправила: – Вибачте, я не про вас. Мені вже й самій від жінок дісталося, то це тільки початок удовиної долі. Не можна говорити з чоловіками, не можна про допомогу просити, дивитися в їхній бік навіть не можна. Може, пізніше все це якось налагодиться, а поки що так. Поскучали жінки за чоловіками, ото й казяться.

Тепер він задоволено посміхався, потім мовчки розглядав її, поки спитав:

– Так то не ти писала?

Вона навіть не встигла здивуватися, як на думку спав Тамарин брат з батогом, але вона про нього й словом не обмовилася.

– Чому одразу я? – з її обличчя не сходило здивування. – Хіба ви одній мені насолити встигли? – сказавши, одразу налякалася, бо знала – зараз вона побачить іншого Ігнатовича. – Але я нікому й ніколи не скаржилася, – додала, згадавши за Костю, аби йому не нашкодити.

– А ти чого у свахи записалася до цих молодят? Хто вони тобі: родичі, чи що? – Видно було, що він сердитий, але стримує себе.

– Можна й так сказати. У війну довелося від німців переховувати, а його батьків я ще здавна знала. Тепер, коли нікого в нього немає, він до мене горнеться як до рідної. – Сама не вірила, що він зрозуміє її відповідь. – Чого питаєте? Може, хату голова колгоспу віддати збирається?

– Хату?! – перепитав, ніби недочувши. – Для чого вона йому зараз? Навчається хлопець, живе, мабуть, у гуртожитку, то навіщо йому хата, все одно порожня стоятиме.

– Чому порожня?! І я могла б… – Вона спинилася, не договоривши.

Він усе зрозумів, довго стукав пальцями по столу, поглядав то на неї, то у вікно, поки знову заговорив:

– А батько, кажуть, пішов – і ні слуху, ні духу. Чув я в районі, що по лісах зараз бандитів багато розвелося. Хто від війни ховався, хто