Читати книгу - "№2"

— Ну-ну-ну, чого ти? Не переживай! Зараз ми тебе візьмем і повеземо до твого нового дому. Бом... Бомчик...

— Я не сплю? Гав!

— Ну все, все... Гарний, гарний песик, чемний...

Ромин син не може тримати Бома на руках довго. Він уже пересвідчився, що існують лише дві основоположні емоції — плач і сміх. Усі решта — похідні різновиди. Тому життя можна або ускладнювати, або полегшувати, а просто відображати чи переживати життя — значить нічого не робити з ним. Нульовий результат із життям — це не його історія. Бом має померти не тут, не на цій вимощеній трухлявістю долівці. Не тут, під какофонію замкнутої приреченості. Цей старий пес має право на свою лебедину пісню.

Коли вольєр Бома спорожнів і почав випадати з загального антуражу, господиня притулку подумала:

— Святі люди. Певно, баптисти.

Увечері, після того, як вони відвезуть Бома до Роминого сина, ми з білявим чудом матимемо шпацер. Третій за рахунком — і втретє я помічатиму те саме. Біляве чудо, коли ходить моєю країною, то таке враження, що воно на пуантах або на ходулях. Біляве чудо на півлюдини вище над юрбою, що тече проти нас. У буквальному сенсі — воно вивищене. На півлюдини, на півтулуба, на півможливостей, на півпереваги, на півшарму — більше й вище на пів чогось. Як море розійшлося перед старозавітними гебреями — так моя країна розходиться на боки перед кожним іноземцем.

Мене завжди вражали епідемічні обсяги цієї ксенофілії, цієї незборної любові й трепету перед іноземцями. Ідучи поруч із білявим чудом, я бачу, що воно самим лише заокеанським поглядом здатне відчинити будь-які двері, замуровані для своїх. Я віддавна спостерігаю це магічне зачудування іноземцями, тому все частіш питаю самого себе:

— Ну звідки це? Звідки це заглядання до рота кожному закордонцю? Мої земляки, які спеціалізуються на гавканні одне на одного, одразу приймають позу захеканої псячої вірності перед іноземним містером — і починається ця безкінечна містерія з догоджанням, із замилуванням. А якщо іноземець ламано й недорікувато ще й вимовить завчене українське слівце — пиши пропало: мої земляки пісяють кип’ятком у цілях націо­нальної уринотерапії. Звідки це? Звідки народ, який має довготривалі традиції виборювання себе з крісом у руках, ось так моментально забуває про все на світі, щойно перед ними постає носій кращого й чистішого ДНК з-за кордону? Ксенофілія — ось про що мають писати моноґрафії старі академіки з інститутів народознавства! Ксенофілія — ось ключ до розуміння мого народу! Ти ніколи не зрозумієш своєї країни, якщо не розкусиш її ксенофілії, не зануришся в дрімуче підземелля комплексів меншовартості, які згодом вибухають революціями.

Із усього цього біляве чудо не розуміє навіть половини. Воно просто крокує бруківкою і засіває її своєю австралійськістю, яка строкатим какаду коле очі й привертає до себе увагу. Достатньо лише глянути на біляве чудо, на його спосіб носити футболку й зашнуровувати кеди-конверси — питань нема: расовий іноземець. Їх неможливо з кимось сплутати чи не помітити. Перед такими розходиться море й по-наркоманськи розширюються зіниці. До своєї країни я застосовую біляве чудо як чилійський перець, як куркуму, як кардамон. Воно присмачує дійсність, і я теж заражаюся цією підкресленою нетутешністю. Уявляю, що я чужий для цієї землі, що я оцінюю її лише обгортково, неускладнено. Мене аж пре від бажання позбутися питомого розуміння своєї країни, розуміння всіх її вершин і проваль. Мені кортить обнулити всі свої знання про мою країну, бо вони заважають застати її зненацька, підкрастися непомітно і ляснути по сраці, а потім сховатися за ні в чім не винного перехожого. Мені вкрай потрібне це холодне дистанціювання, цей заступ на територію фриґідної об’єктивності, цей невимушений політ над старими дахами з галімої бляхи замість черепиці. Лише зараз, коли присутність білявого чуда дефрагментувала моє ставлення до своєї країни, відчув себе повноцінним інженером громадянських емоцій. Мені тепер під силу на швидкості вистрибнути з перманентного рондо, цього триклятого замкнутого кола з неймовірною кількістю реприз і повторів.

Я відчув себе вивільненим від своєї країни. Своїм приїздом біляве чудо наче видобуло мене з надр моєї країни. Вона шикарно живе в людях, але забороняє людям шикарно жити в ній. Я переніс свою країну в царину уяви, а там править безвідповідальність — саме її я постійно шукав, саме її! Я нарешті викинув у смітник почуття відповідальності перед країною і за неї. Я відпустив її на легкий самоплив, я дозволив своїй країні бути самою собою, без моїх прив’язок до неї, без моїх боргів, без моїх психувань, без поучань і без обов’язків. Моя дорога в аналізування раптом розчинилася, як кубик цукру в капучино, і при кожному кроці рідною землею не дзеленькає дзвіночок, який нагадує межу непереступу. Я безвідповідальний перед країною, а тому щасливий і піднесений. Немає вічного порпання в причинах, немає апелювання до давно відмерлих пояснень, є лише позірна оцінка тут і зараз: оце добре, оце погано, оце прекрасне, оце жахливе, з оцього щось буде, а оце ганьба, оце ще куди не йшло, а оце треба розтоптати й забути. Оцінювати треба лише тоді, коли не боїшся бути осудженим. А хто мене осудить, трішки іноземця, в країні ксенофілії?

Львів для білявого чуда став незрадливим одкровенням. Біляве чудо навіть не здогадувалося, що в оберемку східноєвропейських міст є ось таке колоритне, провінційне й миле.

— Щоправда, у вас забагато церков і храмів. Ніде стільки немає. Навіщо вам стільки?

Кількісну віру мені надто складно пояснити людині, яка вважає християнського Бога еґоїстом, бо коли Він побачив, що люди закатрупили Його сина, то на третій день, не відкладаючи на потім, воскресив його і забрав до Себе, подалі від земного багна. Це й справді є еґоїзмом найвищого розряду, і біляве чудо навряд чи зрозуміє символізм віри в те, що ковбаска смакуватиме більше, якщо над нею проспіває псалом вусатий дядько в рясі. Я вирішив не водити біляве чудо місцями цілування іконостасів, знаючи іншошаблонність цієї людини. І помилився: біляве чудо вирішило йти від зворотнього і вивчати те,