Читати книгу - "Багряний рейд"

— Що ж раніше було не на місці?

— Вірив до останнього: коли вже німці напали, то Сталін нарешті заборонить шукати ворогів, аби весь народ піднявся проти ворога. А нічого схожого, капітане, і ти це дуже добре знаєш. Я дезертирував, коли виконав наказ і був у розстрільній команді. Цікаво послухати історію зрадника?

Позадкувавши, Фомін вперся куприком об край столу, схрестив руки на грудях.

Товкач перевів подих. Він важко дихав, лице знову вкрилося потом.

— Під кінець січня, вже на підходах до Рівного, нашому полку наказали взяти фріцівський укріпрайон. — Він ковтнув слину. — Комполку звелів атакувати в лоб, кинув піхоту на вкопані в землю бетонні кулеметні доти. Захлинулося три атаки, людей посилали на убій. Один взводний на свій страх та ризик не виконав наказу. Він зберіг людей і повів за собою, коли нарешті підтягнулася артилерія. Начальник особового відділу, теж капітан, до речі, віддав усіх, хто вцілів із того взводу, під трибунал. Разом із пораненим у бою командиром, котрий зберіг свій підрозділ від неминучої смерті.

— Невиконання наказу на фронті — військовий злочин.

— А виконання безглуздого, вбивчого наказу — вбивство. Людей ніхто не жаліє. Німців давлять масою, втрат не рахують. У перші роки на фронті ніхто не мав точних списків загиблих, втрати визначали на око, я сам бачив, чув, навіть складав такі рапорти. За що воюємо? — Товкач уже говорив голосно, сидів прямо. — З ким — ясно. Але за що? На війні полководці бережуть військо. Червона армія несе величезні втрати, і вони майже завжди могли би бути меншими.

— На війні солдат має бути готовий померти, — відчеканив Фомін. — Ти не погодився з цим? Тебе, бійця, здивувало, що на війні вбивають?

— Коли вбиває ворог — ні. Гірше, коли на глупу смерть посилають свої. І наказують добити тих, хто насмілився уникнути безглуздої загибелі. Коли зі мною вже потім говорили повстанські командири, до мене дійшло: вони воюють, аби не лише на їхній землі — ніде більше масово і з чужої злої волі не гинули люди.

Фомін відступив від столу.

— Як ти сказав? На їхній землі? Хіба вона, ось ця земля, не твоя?

— Моя теж, — просто відповів Товкач. — Київ мій, люблю його дуже. Відшукав якось місце, де був маєток Холодових, спалений та розграбований сільською голотою під червоними прапорами.

— Ага, то в тебе зуб на радянську владу? Ти, значить, у нас прихований буржуй?

— У вас я в полоні, — парирував Товкач. — А прихований — це погано. Не люблю ховатися. Добре, спалили б маєток, Бог із ним. Усе одно не жив би там, міська людина. Але поставили б на його місці щось інше, користали б із того! Ні, там далі грабували людей. Частина тих, то палив, потім пішли до отамана Струка[24]. Інші з ними боролися, доносили в губчека. Тільки ж у тих, хто лишився, забрали весь хліб і поморили голодом. На місці зруйнованого не збудували нічого. І ті, хто палив маєтки, не могли нічого зводити на згарищах. Вони вже не були хазяями своєї землі. Я все розумів — але довго думав: мене це не стосується. Зійде піна, світ перестане трусити, ми самі розберемося зі своєю владою. Тільки, капітане, в моєму рідному Києві владу почали призначати ті, хто в Києві ніколи не був. Або присягаєш на вірність — або помираєш.

— Прозрів, значить. Чи тобі націоналісти мізки промили?

— Зустрів тих, хто вголос говорить те, про що я думаю. Тому, капітане, ти, особисто ти, довго ще ходитимеш по цій землі, мов по розпеченій сковороді. Я воював із повстанцями півроку. Вони не заспокояться, повір мені. Озиратимешся, як вулицею йтимеш.

— Не тут.

— Усюди. Ми прийшли для того, капітане. Готовий написати все, що зараз сказав. Я вчитель, у мене гарний почерк. Краще сам, ніж під диктовку.

— Вирішив покаятися все ж таки? — посміхнувся Фомін. — А чого, давай. Ти ж не затятий, Холодов. Послухав тебе зараз — і бачу це, розумію. Хіба двоє росіян між собою не домовляться? — Він знову нахилився ближче. — Слухай, я тобі обіцяю: напишеш, як положено, — піду клопотатися за тебе, куди треба. Мене знають у Києві, але Київ — дурня. До Москви дійду, особисто. Ти свій, обдурений пропагандою. Ще й маєш до влади якісь там задавнені образи. Впали, як кажуть, ворожі зерна на благодатний ґрунт. Ми ж росіяни, а росіяни своїх не кидають. Забув? Ти — свій для мене, Холодов.

— Вербуєш?

— Так тебе вже раз вербували! Що в цьому поганого? Робота в мене така. А в тебе — шанс, Холодов.

— Який? Не розстріляють, так повісять?

— Не розстріляють — житимеш, дурню! Спокутуєш провину. Даси просто тут, у мене в кабінеті, підписку про співпрацю.

— Відразу?

— Щиросердне зізнання, — капітан загнув великий палець. — Письмове бажання працювати на органи НКВС, — поруч загнувся вказівний. — Такі випадки бували. Гляди — все спишуть, усі гріхи. Допоможеш спіймати бандитів, знешкодити — вважай, викрутився. Нове життя почнеш, спочатку. Ще й колегами будемо. Під моїм началом працюватимеш. Годиться?