Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Я став дивитися на дорогу і припинив підглядати (ну… майже). Хвилин через п’ять я почув пирхання справа від себе. Тихеньке, але мені цього було досить. Правда в тім, що більшість письменників дійсно як жебраки. Особливо між першою і другою чернетками, коли двері кабінету розчахуються і починає заходити сяйво світу.

Наявність Ідеального Читача — це також найкращий спосіб визначити, чи правильний темп вашої оповідки і чи задовільно ви розкрили передісторію.

«Темп» — це швидкість, із якою розгортається оповідь. У видавничих колах існує несказане (а отже, недоведене й неперевірене) переконання, що більшість комерційно успішних оповідань і романів мають швидкий темп. Певно, підґрунтям для цього є думка, що в людей сьогодення стільки занять і їм так легко відволіктися від друкованого слова, що ти їх втратиш, якщо не станеш таким собі кухарем швидких страв, який подає шкваркí бургери, картоплю фрі та яєчню наскільки можливо швидко.

Як і багато інших неперевірених переконань у видавничій справі, ця думка великою мірою гівна варта… і тому, коли книги на кшталт «Імені рози» Умберто Еко чи «Холодної гори» Чарльза Фрейжера раптом відколюються від зграї та деруться по списках бестселерів угору, видавці і редактори чудуються. Підозрюю, що вони списують несподіваний успіх цих книжок на непередбачувані та прикрі спалахи гарного смаку серед читацької публіки.

Не те щоби щось було не так із романами зі швидким темпом. Деякі вельми добрі письменники — хоч би й ці троє: Нельсон Де Мілль, Вілбур Сміт та Сью Ґрафтон[261] — заробили мільйони на таких книгах. Але зі швидкістю можна переборщити: рухатиметесь зашвидко — і є ризик, що читач не встигатиме за вами, бо заплутається або виснажиться. Щодо мене, то я люблю повільніший темп і масштабнішу, вищу побудову. Наче неквапна мандрівка на люксовому лайнері, занурення в довгий роман (наприклад, «Далекі шатра» чи «Підхожий хлопець»[262]) залишається однією з найголовніших приваб такої форми ще з часів появи перших її зразків — нескінченних, багатотомних епістолярних романів на кшталт «Кларисси»[263]. Я вважаю, що кожній історії треба дозволяти розгортатися в її власному темпі, а такий темп не завжди скорий. Та будьте обережні — занадто вповільните темп, і навіть найпосидючіший читач почне втрачати терпець.

Найкращий спосіб знайти щасливу середину — авжеж, Ідеальний Читач. Спробуйте уявити, чи буде йому нудно читати певну сцену — якщо знаєте смаки свого ІЧ бодай наполовину добре, як я знаю смаки свого, то це має бути не дуже важко. Чи здасться ІЧ, що в тому чи іншому місці забагато пустих розмов? Що ви недопояснили певну ситуацію… чи перепояснили, як хронічно трапляється в мене? Що ви забули розкрити якийсь важливий сюжетний момент? Забули цілого персонажа, як одного разу сталося з Реймондом Чендлером? (Коли його запитали про вбитого шофера з «Глибокого сну», Чендлер, який любив перехилити чарочку, відповів: «А, він. Та я, знаєте, про нього забув».) Ці питання мусять бути у вас у голові навіть за зачиненими дверима. А коли вони відчиняться — коли ваш Ідеальний Читач прочитає рукопис, — поставте ці питання вголос. А ще, попри острах видатися жебраком, вам варто поспостерігати, коли ваш ІЧ відкладе рукопис, аби зайнятися чимось іншим. Яку сцену він читав? Що було так легко відкласти?

Переважно, коли я думаю про темп, я повертаюся до Елмора Леонарда, який дав ідеальне пояснення, сказавши, що просто викидає нудні частини. Мається на увазі скорочування заради прискорення темпу — саме до цього майже всі ми врешті-решт змушені вдаватися (убивай своїх любих, убивай своїх любих, навіть якщо це розіб’є твоє себелюбне письмацьке серденько, убивай своїх любих).

Коли я підлітком розсилав оповідання по таких журналах, як «Fantasy & Science Fiction» та «Ellery Queen’s Mystery Magazine»[264], я звик до записок відмови, які починалися словами «Шановний дописувачу» (з цим же успіхом могли написати «Шановний йолопе»), і тому почав смакувати будь-які дрібки персональної уваги в цих листах. Таких було мало, і траплялися вони з великими перервами, але щоразу, надходячи, вони робили мій день кращим і змушували усміхатися.

Навесні мого останнього року навчання в лісбонській старшій школі (це був 1966 рік) я отримав написаний від руки коментар, який раз і назавжди змінив мій спосіб переписування своїх творів. Під згенерованим машиною підписом редактора була така влучна приписочка: «Непогано, але РОЗДУТО. Треба скоригувати обсяг. Формула: 2-га чернетка = 1-ша чернетка — 10 %. Щасти».

Якби ж я запам’ятав, хто це написав. Імовірно, Альґіс Будріс. Хто б це не був, він зробив мені неабияку послугу. Я переписав формулу на